Донато Каррізі

Нашіптувач — Донато Каррізі
5😳/5😳

Ця книга ввела мене в справжній шок! Скільки тут сюжетних поворотів! Коли щось траплялося, я думала, що вже гірше бути не може, але ні — автор щоразу дивував ще більше.

Ця книга тримала мене в такій напрузі, що я вже й не пам’ятаю, коли востаннє була настільки шокована. Деколи впадала в ступор, а інколи навіть відкладала книгу, бо не могла вкласти в голові все, що там відбувалося. Історія прописана просто неймовірно — аж мурашки по шкірі! А історія Міли просто 😱😱😱

Я давно придивлялася до цієї книги, і єдине, про що шкодую, — що не прочитала її раніше. Обов’язково читатиму продовження, адже дуже цікаво, як пише цей автор і що буде далі.

Не люблю коли залишаються питання і треба задовольнятись тим, що є. Мої деякі теорії були цікавіші. Дам все-таки шанс цій серії. Може, відповіді будуть у продовженні.
Як так... Це той же автор, що написав і "Дівчину в тумані"

Якби не спільне читання, мабуть, і не дочитала книгу. Це було наче детектив з елементами фантастики. Читач, як і професійний дитячий психолог-гіпнотизер, плутається де події відбуваються насправді, а де "матриця". Я таке не люблю. Не люблю, коли додаються важливі події головного героя з минулого, які не згадувались у першій книзі: таємна спілка гіпнотизерів, герой ще підлітком брав участь у телепатії. Так, в книзі й таке є і не тільки... Це суто на любителя. В кінці був цікавий саспенс і автор читача заманює на прочитання третьої книги. Але немає гарантії, що відповіді ми отримуємо або вони можуть бути ще фантастичнішими, ніж у цій книзі

500+ стр для детективу це очевидно забагато. Спочатку книга здавалася нудною, нелогічною й ввела в нечитун. Десь після 200 стр події почали набирати обертів й я навіть зацікавилася сюжетом, але героїв відштовхували протягом всієї книги.
Ґоран дуже дивний гг, і його манера висловлюватися бісила🙄 вона була дуже штучна й незрозуміла.
Не сподобалося як з Міли — найкращої за своєю спеціальністю (що було сказано на початку) зробили сіру мишку яка боїться і слово сказати, а потім та різко стала мега-проникливою і вгадувала винних на раз-два (автор вирішив, що читачу не потрібно показувати яким чином вона дійшла до своїх умовиводів)🤡
Наявність недо-лл хоч трішки й обумовлена фіналом, але все одно виникало враження, що вона більше для галочки й не має під собою ні підґрунтя, ні смислового навантаження

Сама історія складається з купи мікророзслідувань, під час яких сюжет несеться зі скаженою швидкістю і ти просто не розумієш, що зараз відбулося.. Перерви між всім цим робляться задля того, щоб вкинути якийсь великий й зовсім непотрібний для розвитку подій факт (під час читання якого ти знову губишся й забуваєш до чого це було сказано).

Ця книга аж перегружена «несподіваними» поворотами. Ближче до кінця, події мене вже не дивували, а їх кількість скоріше обурювала. Я втомилася офігівати, тому очікуваного вау ефекту не відбулося; виникало лише одне запитання «ну куди ще більше?».

Моменти з гіпнозом та зверненням до медіума наче взяті з книги іншого жанру.

Окремо хочу виділити чи то дивна манера написання твору, чи то погану роботу перекладача, але дуже часто речення були дивно побудовані… (конструкції з використанням «вона б/ зробили б» і тому подібні інколи збивали)

Цікаво, але якось у Каррізі стає все одноманітно, це тільки моя думка.

Цікаве продовження, Каррізі важко з кимось сплутати, у нього свій стиль.

Каррізі однозначно талант, в мене до нього двояке ставлення, наче і нічого особливого, а я постійно беру його книги до рук.

Книга залишила гірке враження. Персонажі тут виглядають як бліді відголоски вже знайомих образів, сюжет загалом схожий на попередній, і, звісно, гіпноз, якого тут занадто багато. Та навіть цього було б достатньо, якби не фінал, або, точніше, його відсутність. Немає нічого гіршого для трилера, ніж завершення без відповіді. Таке закінчення викликає відчуття роздратування і розчарування, адже так і не дізнаєшся, чим же все завершилося. Після прочитання я відчуваю втому від подібних історій.

Ух…це історія, яка змушує затамувати подих, плутає сліди та постійно змушує сумніватися в реальності того, що відбувається. Це не просто трилер, а психологічна гра, в якій кожен хід може виявитися фатальним.

Головний герой, психіатр П’єтро Джербер, спеціалізується на гіпнозі та роботі з дітьми, що пережили травматичний досвід. Його нова пацієнтка, жінка, на ім'я Ханна, колись була дитиною, яку виховували за жорсткими правилами: не довіряти нікому, ніколи не розмовляти з незнайомцями й завжди пам’ятати, що її дім — це не безпечне місце. Але чому? Що вона пережила, і що саме приховує її пам’ять?

Каррізі майстерно вибудовує напругу, поволі розкриваючи таємниці дитячих спогадів Ханни. Оповідь тримає в постійному напруженні, змушуючи шукати відповіді разом із головним героєм. Кожна нова деталь лише заплутує ситуацію, змушуючи читача ставити під сумнів усе, що він знає про правду та пам’ять.
Книга моторошна, адже автор грає на найтонших страхах: дитячі жахи, які переслідують у дорослому житті, невидимі загрози, що можуть причаїтися будь-де, і, звісно, загадковий дім, який приховує більше, ніж здається на перший погляд.

Автор чудово створює атмосферу неспокою та невизначеності, де навіть власні спогади можуть виявитися пасткою.
Якщо ви любите трилери, що занурюють у психологічні лабіринти, книга стане для вас ідеальним вибором. Заплутаний сюжет, несподівані повороти та моторошна атмосфера — ось три складові, які роблять цей твір справжньою знахідкою для любителів інтригуючих історій.

Поліцейський трилер-детектив, доволі непоганий, легкий і не занудний. Але чогось не вистачило, проза якась суха, без родзинок.
Завжди уникала книг Каррізі, бо чомусь вважала, що вони будуть примітивними (ну от як італійський кінематограф). Десь так приблизно й вийшло — дуже спрощені діалоги й мотивація, дуже награні, люди так не спілкуються. Інтрига закручена, персонажів купа, сюжет несеться, але зовсім не захоплює.
Мені заважала занадто очевидна релігіознутість автора, як і його образа на вільних і незалежних жінок, які не обирають сімʼю і дітачьок. А ще постійна езотерика і гіпнотизери, такий крінж.
І оці всі зайві описи, просторікування й розжовування по декілька разів, ну камон, читачі не настільки тупі, Донато.
Але протагоніст цікавий, хоч і вторинний — якщо ви дивилися Сім, то обовʼязково зловите ці вайби.

#марафонкнигомам

Це 4 книга циклу про розслідування Міли Васкес.
Як завше все дуже моторошно, заплутано, інтелектуально, динамічно, неочікувано.

Знову ми поринаємо у розслідування філігранно продуманих злочинів, типи і психологію злочинців, небезпечні соціальні мережі та ігри.

Частково погоджуюся щодо останньої тези.

А сам факт існування такої віртуальної реальності лякає. І взагалі момент про її розробника вразив декілька разів.
І недарма я боюся ШІ і роботизації. 🙈

Відверто кажучи, все одно не дуже зрозуміло, як можна померти за 8 годин, якщо ти зачинений у машині у восени, коли вже немає спеки? Дивно. Можливо, це залежить від віку та загального стану організму?

А роздуми про насіння зла, яке у нас проростає і від якого немає куди дітися, дещо лякає, тому що дійсно життя і людська психіка - складні процеси.

Момент із кішкою - 🤯 . Хоча все одно точно невідомо, хто і коли саме так вчинив. Не хочу думати про пряму підказку, тому що це найжахливіше і тоді точно тягне на продовження.😱

Якщо чесно, то я не задоволена фіналом, зовсім не те, на що я очікувала. Хотілося просто більше конкретики і розставлення крапок над всіма і. А натомість маю купу запитань без відповідей, голова репає від думок, тому що все дуже неоднозначно.

І навіть страшно, бо коли біда торкається дітей і тварин, то для мене це найгірше. 🥺

От як тепер жити із думками про такий фінал? Що ж буде далі? Як Міла впорається? Що буде із нею і її донькою?

Все таки генетика і психологічний вплив - страшна штука.

А скільки різних психів живуть поряд із нами в творять свої темні справи. Кров в жилах застигає.
Хоча хіба так, як описано у книзі, реально? Невже є такі хитрі і розумні божевільні, здатні на такі крутки-мутки?
Сподіваюся, що ні. Ну ви зрозуміли, мені є потрібно якось жити, то маю себе заспокоїти.

Я досить рідко читаю трилери. І «Я - безодня» Д. Каррізі стала для мене справжнім випробуванням. Читати її варто було повільно, час від часу відпочиваючи від всієї тієї жорстокості, яку автор виливає на читача, проте в мене так не вийшло. Тож я під глибоким враженням.
Для мене це навіть не крига про монстра у людині, а про те звідки ці монстри беруться. Кожна частина книги приділена маленькому п’ятирічному хлопчику наповнювала моє серце таким жахом, що й передати не можу. Я задавалася питанням, чи можуть бути люди такими жорстокими і відповідь була очевидною…
Манера написання мені сподобалася, слова вправно припасовані одне до одного, але далі книги автора я читати навряд буду.