Ернест Гемінґвей

Перепони на нашому шляху роблять нас тільки сильнішими. Проте не завжди результат цієї боротьби задовільнить нас повністю. Або може взагалі виявитись провальним. Та все ж, мати змогу жити, то найбільше щастя.

Історія кубинського рибака Сантьяго залишило свій позитивний відбиток ще зі шкільних часів. Боротьба у відкритому морі з рибою марлін багато чому нас навчає. Та яка ж завзятість і витривалість чоловіка описується в тексті. Його шлях нібито нагадує життєвий шлях кожного. Щось завжди трапляється, погане чи хороше, коли ти дійсно прямуєш до своєї мрії. І так, якщо тобі не вдається її досягти. Можна завжди розпочати спочатку, але в ніякому разі не здаватись.

«Якщо тобі пощастило жити в молодості в Парижі, то хоч би куди потім занесло тебе життя, він залишиться з тобою, бо Париж – це свято, яке завжди з тобою» 🎭

Книга відчувається як справжнісінький лист-ностальгія до Парижа, яким Гемінґвей жив, дихав і який ніколи не полишав його серця ❤️ Це оповідь про все що ми любимо і не хочемо відпускати: молодість, мистецтво, літературу. Зачіпає все, від тем пошук сенсу в житті до описів будинків – усе це підкріплене короткими і водночас влучними ліричними фразами. Ви можете зробити цей висновок і самі прочитавши його найкоротше оповідання про черевички.

📍 Структура і стиль
Гемінґвей розповідає про свої паризькі роки у 1920-х, коли він був ще молодим, маловідомим письменником і жив у скромності, але з великими мріями. Оповідь складається з коротких епізодів, які більше схожі на відбитки пам’яті, ніж на класичний хронологічний сюжет ☕📜. Я б радила українцям відчути і такий досвід, бо в 20-их роках на нашій землі відбувся Голод, спровокований політикою більшовиків, зрозуміло, що не про ніякі мрії і мови не йшлося. Хоча 1920-ті і характеризуються появою Хвильового, Курбаса та Підмогильного (Розстріляне відродження) - це покоління митців було знищене тоталітарним режимом вже у 1930-их. Тобто, я веду до того, що я постійно читаючи Гемінґвея проводила паралелі з нашою історією. Дуже прикро чути зараз думки, що в нас немає свого Камю чи Кафки, коли усвідомлюєш, що всім талановитих в СРСР, які виступали проти зросійщення, просто прибирали(

Досить хандри! Повертаємось до книги. Отже, стиль Гемінґвея традиційний – сухий, чіткий, без зайвих прикрас, але при цьому він майстерно передає емоції. Париж у нього – це місто з живою історією, відчуттями, запахом і смаками.

📍 Головні теми
💡 Париж як натхнення
Для Гемінґвея Париж назавжди буде школою життя. Саме тут він вчився дисципліні письма, шукав ідеї, спілкувався з іншими письменниками. Він описує місто у різні пори року – від сонячної весни до холодної осені, і кожен момент наповнений особливою атмосферою 🌧️🌿

💡 Літературне братство
Гемінґвей згадує таких знакових письменників, як Френсіс Скотт Фіцджеральд, Гертруда Стайн, Езра Павнд. Вони – його друзі, наставники, суперники. Дуже вже запамʼяталися спогади про Фіцджеральда. Він описує його як талановитого, але нестабільного чоловіка, що потерпає від проблем із алкоголем. Ніби і захоплюється, а ніби і заздрить йому)

💡 Життя у бідності
«Ми жили дуже бідно, але були щасливі». Молодий Гемінґвей міг дозволити собі лише хліб і вино, але водночас він мав величезний внутрішній світ. Його Париж – це не гламур і розкіш, а ранкові прогулянки, години, проведені за письмом у маленьких кафе, і щасливі вечори в дешевих ресторанах 🍷🥖

📍 Чим твір відрізняється від інших робіт та що мені нагадує
Якщо порівнювати «Свято, яке завжди з тобою» з іншими роботами Гемінґвея, то тут він м’якший, більш ностальгічний, ніж у своїх більш жорстких романах («Прощавай, зброє», «Старий і море»). Книга ближча до «Рухомого свята» Джеймса Джойса або мемуарів Фіцджеральда – тут більше філософії про життя, ніж драматичних подій.

📍 Висновок
Якщо ви любите літературу, Париж і життя - ця книга для вас. Вона надихає, дарує теплі спогади, навіть якщо ви ніколи не були у Парижі. І щоразу, коли її перечитуєш, це справді відчувається як свято, яке завжди з тобою 🎉📖

Цей роман розповідає про післявоєнне «втрачене покоління», про «пропащих» людей, розчарованих та травмованих. Свій біль вони гасять алкоголем, розвагами, шукають відраду в нічних вулицях Парижа та мандрівках, шукаючи тепло в інших людях.

«Такі вечері, як ці, мені добре запамʼяталися ще з часів війни. Коли багато вина, всі забувають про небезпеку і відчувають, що все одно ніхто не в змозі відвернути те, що має неминуче статися»

От і відбулося моє довгоочікуване знайомство з Гемінґвеєм. Одразу скажу, що досі не визначилася, чи сподобався мені цей роман. Причиною моєї невизначеності стала невідповідність моїх очікувань щодо книги.

У цій історії я хотіла побачити людей, які пережили війну, і зрозуміти, як це вплинуло на їхню психіку.
Хотілося більше рефлексії від самих героїв, але це згадувалося лише в деталях, яких мені виявилося недостатньо. Я не могла співпереживати персонажам, бо мало розуміла їхню долю.

Маленькими крупинками по тексту можна зібрати лише історію Джейка Барнса - саме його очима ми бачимо все в романі.
Проте, відклавши надії та сподівання, я просто продовжувала читати, намагаючись отримати задоволення. В результаті у мене вийшло! Дуже сподобалося, як пише автор, однозначно впізнаваний стиль. Персонажі були грубими, і не можу сказати, що викликали позитивні емоції, але їхня щирість чимось таки підкуповує. Також мене вразили соковиті описи кориди та атмосфера Іспанії, які автор прекрасно зміг передати на сторінках книги.

Оцінивши цей роман на 7/10, можу впевнено сказати, що дам ще один шанс творчості Гемінґвея.

Моє захоплення книгами почалося саме із Ернеста Гемінгвея і його твору "По кому подзвін". З перших рядків цієї книги я полюбила цю історію всією душею. Автор зачарував настільки, що часом мені здавалося, що я йду поруч з головними героями поміж дерев і скель, що з ними я сиджу і п'ю вино. Пройшло майже 10 років, але коли я чую лишень згадку про цю книгу, моє серце наповнюється теплом. А також виникає нестримне бажання поринути в цю історію знов. Це чудова історія про відвагу, дружбу і кохання.

Красива і водночас сумна історія про втрачене покоління, заснована на реальних подіях життя Ернеста Гемінґвея.

Втрачене покоління, покалічені війною персонажі, що зализують свої рани, шукають порятунку в алкоголі чи намагаються забутися в численних любовних стосунках. Саме після цього роману "втрачене покоління" стало популярним мистецьким терміном.

Герої роману – фізично чи морально травмовані Першою світовою люди, дезорієнтовані в цьому світі. Їм немає чого втрачати, тож кожен вчинок персонажів – раптовий, рішення – невимушені, мандри – спонтанні. Вони можуть запросто зірватися з місця, поїхати світ за очі та блукати без конкретної мети.

Розгортання дії легке: подорожі друзів, любовні перипетії, риболовля, корида, танці до ранку, ревнощі, ріки алкоголю – усе це на тлі атмосферних французьких та іспанських пейзажів. Та попри простий сюжет, героям Гемінґвея, їхнім постійним пошукам свого місця у світі хочеться співчувати та співпереживати. У "Фієста. І сонце сходить" закладено багато життєвих цінностей та філософської глибини, а про кожну цитату можна писати окремо, тож лишаю тут улюблені:
.
Не можна піти від самого себе, переїжджаючи з місця на місце.
.
Я не можу змиритися з думкою, що життя проходить так швидко, а я не живу по-справжньому.
.
Мені все одно, що таке світ. Все, що я хочу знати, це – як в ньому жити.
.
Розумієш, Барнсе, саме тому що я дуже багато пережив, я тепер можу так добре всім насолоджуватися.

Історія про Старого і Хлопчика. Історія котра розбила мене вщент.Книга котра викликає емоцію від надії до повного розчарування і назад.

Сюжет максимально простий: Старий ходить в море риболовити і ось вже 84 дні не має ніякого улову. Хлопець,котрий раніше рибалив разом з ним,піклується про старого,але в море ходить лише з батьком тепер.
І от на 85 день,у Старого клює. Це велетенська риба,невиданих донині розмірів. І починається боротьба Старого рибалки з його уловом.

Я не фанат класики,далеко не фанат,та мені на стільки сподобалася ця проста,на перший погляд,історія. Вона має такий глибинний сенс. Вона не тільки про виживання. Вона і про жертву,про відданість своїй справі,про життя,про відчуття і почуття

А те,як Гемінґвей описував море. Здавалося,я чула кожну хвилю,бриз, звук весла по воді і шурхіт канату по мозолистій долоні старого.

Книга котра розчулила мене до сліз своїм закінченням. Прочитала за присяд,а відбиток лишається на довго.

Книга про найстрашніше у світі, про війну, але найгірше те що ця війна громадянська, коли ворогом може бути тобі твій родич. Дуже серйозна література, яка змушує тебе думати, пам'ятати, такі книги після прочитання не забуваються, бо в них відображена не просто історія, а правда життя.
Мені здається якби цю книгу читали свідомо всі, то війни б ніколи не було ніде більше.

Автор не пише про жахіття війни, щоб зробити історію моторошною аби було цікавіше читати, ні, він пише саме про життя у війні, те як люди думають, як сприймають кожен день, і таке життя абсолютно відрізняється від життя в миру. І люди що не знають що таке війна, читаючи, не зрозуміють усіх тонкощів та жаху в тексті, бо просто не мають досвіду.
Автор описує громадянську війнув в Іспанії коли країна поділилась на два блоки : комуністичний та фашистський, два зла і треба обирати. З тексту чітко відчувається що автор на власній шкурі відчув війну (бо він був воєнним журналістом). Він вдало підмітив всі психологічні зміни які відбуваються з людьми коли є завдання і розуміння того що кожен день може бути останнім, але ти мусиш, бо від цього залежить подальша доля людей. Мусиш стає важливіше за хочу!

Всі свої враження та емоції від книги мені просто не вистачить місця в дописі, щоб описати. Але останні сторінки та іноді і посередині тексту були мокрі від сліз.
Беззаперечно скажу що такі книги мають бути прочитані кожним, але єдине для цієї цеглинки треба дозріти і бути готовим.
Окремий плюс за якість паперу, відступів тексту на сторінці, дизайну обкладинки, це все створило максимально приємне враження від книги.
Для мене ця книга однозначний топ в моїй бібліотеці!

В центрі книги атмосфера Парижа та письменницькі будні відомого автора на початку його шляху.

У 1956 році Гемінґвей знайшов валізу, яку залишив колись в готелі в Парижі. У валізі були нотатки про його молоді роки і паризьке життя. Саме з них і народилася ця книга, яка побачила світ вже після смерті автора.

До речі, цю книгу рекомендують письменникам-початківцям для натхнення.

🌸 Якщо тобі пощастило в молодості пожити в Парижі, то, хоч би куди потрапив далі, решту життя він уже буде з тобою: Париж - це свято, яке завжди з тобою.

Найестетичніша збірка короткої прози різних років. Як і в інших збірках автора, тут присутні різноманітні локації, багато буденних діалогів, харизматичні персонажі та автобіографічні елементи.

До прози Гемінґвея йдеш точно не по динамічні сюжети чи розвиток подій. Ці оповідання прості, але глибокі, нудні, але захоплюючі. Ними хочеться насолоджуватись, не поспішаючи.

Біографія та цікаві факти про автора заслуговують окремої розмови. Наприклад: його улюблений бутерброд з арахісовою пастою та цибулею 😁

Я читала «Старий і море» в школі, і цей твір мені жахливо не сподобався. З тих пір я не хотіла читати нічого з Гемінґвея.
А це — книжка моєї сестри, якій 15 років і якій тепер ця книжка жахливо не сподобалась)) мабуть, не варто в цьому віці читати ЕГ😅
Тому що тепер мені сподобалось) книжка пішла дуже швидко й легко, прям летіла. Тут немає сюжету - це спогади молодого Гемінґвея про життя в Парижі. Мені здається, це ідеальне занурення читача в атмосферу: всілякі кавʼярні, готелі, ресторани, вулиці Парижа та в кінці ще лижний курорт. Я гуглила й дивилась майже всі місця, які тут згадані.
Тут є цікаві роздуми про його стосунки з першою дружиною, про дружбу, пияцтво, письменницьку справу (дійсно цікаво, може бути корисно тим, хто пише), письменників, з якими товаришував Гемінґвей і ще дивні діалоги ні про що. Але роздуми дійсно цікаві)
Цікавими були розділи про Фіцджеральда - вони сюжетні і з гумором (як і інші в принципі)
Дизлайк за розділ про велич рос літ🤢
Це книжка-вайб, любителям екшену і драми і нелюбителям безсюжетних творів не сподобається😅але передає атмосферу міста краще за «Емілі в Парижі», хоч я в Парижі ніколи й не була:)
А ще книжка надихає вивчати французьку, бо де-не-де ЕГ вставляв цікаві, «смачні» французькі слова, які не передати іншою мовою.

Якщо хочеться чогось повільного, розміреного та водночас ще й пригодницького - ця книга сама така. Поєднала в собі непоєднуване. Однозначно буду перечитувати, що не можу сказати про деякі інші романи Хемінгуея.

«Кажуть, що в кожному є насіння того, що ми маємо зробити в житті, але мені завжди здавалося, що в тих, хто любить жартувати в житті, це насіння присипане якіснішим ґрунтом і краще удобрене.»

Завдяки Видавництву Старого Лева маємо перше українське видання цієї книжки. В оригіналі вийшла вона вперше у 1964, після смерті автора.

Основою стали записки Гема про його життя в Парижі протягом 1921-1926 років. Мемуари написані у формі легкої художньої розповіді про товариство, в якому живе автор, про перші спроби написати вартісний роман, про буденне життя та щасливі роки шлюбу.

Тут і легендарна Гертруда Стайн з її поглядами на життя. Гемінґвей описує походження терміну «втрачене поколінням», яке вперше на загал вжила саме вона. І деталі дружби з Езрою Паундом. І розповіді про Фіцджеральда з його особистими та сімейними негараздами.

Книжка залишає приємний післясмак, яскраво відчутна атмосфера тогочасного Парижу і світу, в якому жив Гем.

«-Нам завжди щастить, - сказав я, як дурень, і не постукав по дереву. А в квартирі скрізь було дерево - стукай скільки хочеш.»