Ніна Кур’ята

Українка, народжена в СРСР

це про мене, а ще про Дзвінку — головну героїню документального роману Ніни Кур'яти, який я прочитала з шаленим захопленням

На жаль, більшість історичного контексту в книзі я застала, ба більше, навіть була безпосереднім учасником згаданих подій Помаранчевої революції

Та попри невтішні спогади і біль усвідомлення того, в яких умовах українці завжди вміли виживати і відстоювати СВОЄ, маючи при цьому власне почуття гідності і чітко виражену ідентичність, історія маленької дівчинки, яка починається в Любашівці, продовжується в Одесі, а закінчується в Києві, мене вразила

На її життя припали події, які, без перебільшення змінювали хід історії світу і нашої країни: початок "перестройки", вибух на ЧАЕС, розпад совка, проголошення Незалежності і запеклі перипетії політичних опонентів на виборах

Вона була свідком несправедливого поводження у школі, коли ти маєш бути така як всі, не виділятися, їсти, те, що дають "з барської руки" в шкільних їдальнях (пригадуєте той жах з плівочками на кип'яченому молоці — хто в темі?), і дивуватися, чому в українській школі вчителі мусять говорити москальською

А потім переїзд до Одеси, яка шокує не менше
Це вороже середовище, де вона селючка, певно, "з западної", бо ж так вміло розмовляє українською

Саме в цей момент на авансцену виходить Бабуся, переїжджаючи до своїх дівчат з села в Одесу, той непохитний тил, що тримає світ Дзвінки вкупі
Вона — як жива пам’ять роду, як берегиня мови, звичаїв, запахів дитинства
Саме з нею пов’язані найсвітліші спогади: теплі літні вечори в селі, смак узвару з яблук, шурхіт газет, якими розпалювалася піч

Бабуся — це не просто персонаж, це символ незламності
Вона не дає Дзвінці забути, хто вона є, ким були її предки, і чому українська мова — не просто засіб спілкування, а глибоко вкорінена частина ідентичності
Її голос — тихий, але твердий
Вона не сварить, вона вчить: бути собою, коли всі довкола хочуть тебе змінити

І саме завдяки цьому ніжному, як колискова, і сильному, як молитва голосу Дзвінка вміє говорити вголос, не зраджуючи себе
Вміє залишатися УКРАЇНКОЮ — попри те, що народжена в СРСР

Направду це дуже хороша книга про глибоко особисте і колективне водночас

Це неймовірна історія про силу традицій та плекання рідної мови, незважаючи на часи, коли це викликало осуд і неприйняття. Це про силу духу, коли тебе називають дєрєвня, але ти все одно цінуєш своє, рідне.
Дуже легко та захопливо читається, мабуть, кожен, хто читатиме цю книжку, народжений до 90-х,зможе подивитись на своє дитинство, на той спосіб мислення, який навʼязували і як він впливав на індивідуальність.

Роман «Дзвінка» — це не просто історія однієї дівчини, а глибоке дослідження мовної ідентичності та боротьби за власне «я» в складних історичних умовах. Ніна Кур’ята майстерно проводить читача крізь декілька десятиліть, показуючи, як змінювалися суспільні настрої, стереотипи й виклики, що стояли перед україномовними мешканцями Півдня України.
Дзвінка, героїня роману, народилася на 6 років раніше за мене, але я ніби машиною часу повернулася у минуле і змогла пригадати такі щемливі моєму серцю моменти. Більша частина книги тримала мене в таких міцних обіймах спогадів, що мені здавалося, що я читаю книгу спогадів про себе. Бо ця частина книги моє дитинство, а потім свідоме доросле життя і болючі події, які вибивають землю з-під ніг.
Особливо цінним у книзі є те, як через родинні історії авторка передає важливість сім’ї у формуванні світогляду. Головна героїня змалку змушена шукати відповіді на складні питання: чи можна довіряти тому, що говорить школа й радянська пропаганда? Чи справді її мова чужа для регіону, де вона народилася?
Розповідь занурює у різні мовні й культурні середовища: від зросійщеного Півдня до україномовного Заходу, і всюди Дзвінці доводиться відстоювати свою ідентичність. Вона постає перед упередженнями як з боку російськомовного суспільства, так і серед тих, хто вважає її «неправильною» українкою через місце народження.
Мовне розмаїття — ще один сильний аспект роману. Діалекти, суржик, змішані мовні конструкції — усе це додає тексту автентичності й робить його ще ближчим до читача.
«Дзвінка» — це книжка, яка змушує замислитися про те, наскільки складною й багатошаровою є українська ідентичність. Це водночас особиста й суспільна історія, яка відгукнеться тим, хто колись сумнівався у власному праві говорити українською, тим, хто стикався зі стереотипами, і тим, хто просто любить правдиві й живі історії про наше життя.

Мені цю історію складно назвати художнім текстом. Це щось не кшталт мемуарів, щоденника. Тут немає детального аналізу дій і вчинків героїв, якихось стосунків , але відчуваються емоції і стан тих героїв. Відчувається ота зміна епох, виживання - ти ніби гортаєш історичний довідник, але разом з тим цей довідник переконує , що родинні цінності, мала батьківщина і близькі люди формують тебе.

Для мене місця в романі близькі, би пов'язані з періодом навчання, то особливі спогади. А ще авторка пише наче про кожного, хто мав можливість проводити дитинство в селі - рядочки оживають бабусиними фразами (так, наче кожна так говорила ), типовими буднями і традиціями.
Тут також про те, що мова має значення, про стереотипи і про вибір кожного з нас.

Книга має відкритий фінал, але ж ми всі знаємо, що сталось з нашою країною у 2024 і відбувається щодня. Здавалося б, що ненавидіти більше вже не можна, але але....

П.с. в книзі дуже багато діалогів російською. Ясно, чому так , але це все одно ріже вухо страшенно...

Дуже, дуже хороша книга - історія життя дівчини з Одеської області від 1975 по 2022. Все прочитане було таке близьке, рідне та щемливе, і що історія більше наближалась до сьогодення, то все більше боліло.

Про те, як радянщина борола українську мову, культуру, свята та традиції, згадки дідів про війну та голодомор, які кардинально розбігались з тим, що дітям розповідали в школах.
Страшно чути, як зросійщені були великі міста і які різні думки були в українців про своїх же громадян з різних областей… як важко знайти роботу та навчатись, коли ти прагнув розмовляти рідною мовою…
Авторка дуже легко та тепло пише, історія читається на одному подиху.

З мінусів, а що я і знизила оцінку на 1 бал - мені все летіло занадто швидко, особливо починаючи від життя Дзвінки в Києві, сюжет уривками лягав у розділи і ледь поверхнево торкався подій.
У всьому іншому і чудова книга, рекомендую!

«Дзвінка», Ніна Курʼята.

Це історія дорослішання цілої країни через життєву повість від маленької дівчинки на імʼя Дзвінка, до дорослої жінки. Це історія про народження українки в СРСР, про боротьбу за національну ідентичність в наскрізь русифікованій Одесі та й інших містах. Це про стереотипність в сприйнятті західною частиною України північної і східної. Це історія про збережені звичаї і виплекані традиції. Це історія про наших бабусь та дідусів, наших мам і тат. Це історія про нас з вами!
#марафонкнигомам

Як можна оцінити книжку написану про життя українки, яка народилася у 1978 році в Україні і яка на собі відчула як бути «українкою» у середовищі, що не поділяє її поглядів? Нелегке завдання, правда? Адже книжка саме про це.
«Дзвінка» - це не просто літературний твір, це наша історія подана у форматі художнього роману. Головній героїні із самого дитинства доводилось боротись за право бути українкою та розмовляти українською мовою, починаючи із брєжнєвських часів і продовжуючи у часи Незалежності. І хоча я народилася вже у незалежній Україні, всеодно мені все знайоме із розповідей батьків та старших родичів. Те, що починалося у «Дзвінці» як опис мальовничої Одещини та типового радянського побуту, поступово переросло у дещо більше. Я й навіть і не помітила як зловила себе на думці, що в моїй голові «застрягли» події книжки: спогади про Голодомор, поклоніння радянським вождям, покарання за святкування релігійних свят та інакомислення, розбіжності між сімейними розповідями та тим, чого навчали в школі, зросійщення всього українського, подання українців та української мови як чогось другосортного, гіршого. Де ж та хвалебна рівноправність всіх совєцких республік?! Лише на папері… Якщо хочеш чогось досягти, то ставай на бік партії та всього російського. А потім те ж саме продовжувалося і після 1991 року – вплив росії явно переважав над всім українським. Дуже боляче про таке читати, особливо знаючи, до чого це призвело…
Тяжко Дзвінці доводилось у житті з її проукраїнською позицією. Її відправили у російський клас у рідній Любашівці, бо всеодно сім’я збиралася переїжджати до Одеси, де українських шкіл було аж дві на таке велике місто. Вже в Одесі з неї сміялися однокласники через те, що вона знає українську мову, одногрупники – за спів українських колядок. Їй завжди потрібно було доводити своє право бути українкою та спілкуватися українською мовою. Навіть переїхавши до столиці, все знову повторилося. Їй потрібно було відстоювати українськість і надалі за часів Помаранчевої революції та Революції Гідності. Все життя Дзвінки – це суцільна боротьба. І вся книжка, буквально, цим просякнута від початку і до кінця. І коли здавалось б життя налагодилося, розпочинається повномасштабна війна… Але це вже інша історія.
Для мене Дзвінка – це не просто головна героїня чергової книжки. Це збірний образ українців, який не може залишити байдужим. Місцями стереотипний, а місцями правдивий, інколи згуртований, а інколи по різні боки барикад, в один час стражденний, а в інший переможний,… Тут кожен знайде для себе щось знайоме, бо це наша історія, яку не потрібно забувати. На мою думку, в цьому і полягає цінність «Дзвінки», - вона розповідає в легкій формі правду про життя українців та вплив «великої» росії, щоб наступні покоління про це знали і не повторювали помилок. А ще я сподіваюсь, що настане час, коли користуватимуться примітками до книжки, що зрозуміти зміст написаного російською мовою, а її сприйматимуть як будь-яку іншу іноземну.

Тільки-но я сіла і налаштувалась дочитати цю книгу до кінця, історія почала набирати обертів на якійсь неадекватній швидкості і я вирішила, що з мене досить.

Тяжко пішла мені ця книга, відколи Дзвінка виросла. Писати книги, де охоплено історією кілька поколінь, епох і світоглядних зламів — дуже складно, і тут якось все на купі, швидко-швидко, мені не сподобалось!

Так, важливі теми, все це наше, українське, наші мозолі, від яких серце має йокати і душа тріпотіти то від болю, то від ностальгії, але конкретно в цій книзі я побачила лише книгу.

Маю в читацькому анамнезі значно кращу "Старшокласницю. Першокурсницю" або "Дім для Дома" з суголосними мотивами, але "Дзінка" мені була цікавою рівно до закінчення школи.

Історія, що не залишить байдужим, адже така знайома...

Дзвінка народилася в СРСР,  дитинство провела в маленькому смт Любашівка Одеської області, в україномовній сім'ї, з бабусею, поки мама працювала в Одесі. Але пішла в російськомовний клас, адже збиралася поїхати до мами в Одесу.
А далі - так багато знайомого тим, хто народився в ті часи. Коли ти мрієш про комунізм і вчиш лозунги жовтенят в школі, а потім йдеш вночі до церкви і святиш паски. Коли весь час граєш ролі і думаєш, що і коли можна сказати.
А далі - незалежність. Проте чи така вже це незалежність, коли ти не можеш в своїй країні говорити рідною мовою? Коли всіх, хто говорить українською називають селюками. І уся ця "шароварщина": пишеш вірші українською — одягай вишиванку, вінок і танцюй гопак. Адже для життя і роботи ця мова явно не підходить.
Дзвінка стикається з усіма можливими стереотипами. Ти з Одеси? Отже не можеш бути україномовною. Ти зі Львову? Точно бандерівець! І так далі....
Життя йде, змінюється, але мовне питання лишається. На жаль, лишається і досі...

Чудова книга про нас 💔

"Дзвінка" Ніни Кур'яти новий жанр – документальна книга, що препарує радянщину. Вона з серйозним обличчям залізла в погріб моєї пам'яті і безжалісно відкриває всі підряд слоїки зі спогадами 80-90-х.

Книга долає прірву між історичними артефактами та сучасним суспільством – людьми, які не бачили Радянський Союз. Її ключова роль у формуванні рефлексії та суспільного дискурсу, які стосуються поточних подій, сприяють критичному мисленню та заохочують діалог щодо "невчасних" питань у війну – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, кенселінг російського контенту. Ідеї "Дзвінки" важливі, але знаходяться під загрозою маніпуляції та інструменталізації для обслуговування інтересів тих, хто відмиває гроші.

Я – цільова аудиторія книги. Хоча, може, головна мета авторки розширення аудиторії? Але покоління тіктоку не читатиме такий матеріал. Ніну Кур'яту не можна назвати письменницею, у неї руки журналістки. Немає в книзі течії, яка збиває і викидає тебе на останній сторінці. Мова в "Дзвінці" складна, кострубата, нечітка, хоча безумовно українська. Але я ніколи не виключала з плеяди авторів тих, хто не вміє висловлюватися красиво.

Література виконує переважно обслуговуючу роль – розважає, нагадує, пояснює, лякає, вчить... А Ніна Кур'ята словами вичистила Авгієві стайні пам'яті від гною. Ми повинні були це згадати, щоб не забути більше ніколи.

«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів.

Я теж часто її чула після 2014 року, коли з донькою гуляли центром міста чи на майданчику біля дому. Це питання викликало в мені суперечливі почуття. З одного боку, мені було приємно і я пишалась, що моя донька гарно розмовляє українською, з іншого – мене обурювала оця асоціація української мови виключно зі Львовом.

Роман «Дзвінка» про українську ідентичність і постійне виборювання цього права головною героїнею роману.
Авторка дуже детально описує життя невеличкого селища на Одещині, його традиції, діалект, звички, вподобання та природу. У Дзвінки дуже теплі спогади про її життя в селі, кожна згадана дрібничка наповнена теплом та любов’ю рідних для неї людей. Дівчинка вільно гуляє зеленими вулицями, сміло розмовляє українською мовою, з радістю допомагає дорослим пекти паски та колядує разом з сусідськими дітьми.

Та не все так ідеально в житті Дзвінки. Вона росте без батька, мама працює в Одесі і бачиться з донькою лише на вихідні, сім’я не розкошує, але в селі це майже не помітно. Проблеми та цькування у Дзвінки з’являються, коли вона переїжджає до міста. Там всі розмовляють російською, бо українська, то не дуже модно і так говорять тільки люди з села. Однокласники мало чого знають про українські традиції і не святкують близькі для Дзвінки свята. Більше того, вчителі забороняють навіть розмовляти на цю тему. Всі однокласники дівчинки живуть набагато заможніше, то ж постійно шпиняють її та часто насміхаються.

Коли читала про Дзвінку, по-перше, дуже хотілось настукати по голові одеським вчителям, да й однокласникам героїні також. По-друге, згадувала своє дитинство та студентські роки, мій клас став першим у школі з україномовним навчанням і я не уявляю, як то вчитись російською мовою. По-третє, я постійно ловила собі на думці, як пощастило моїм дітям. Вони вільно розмовляють рідною мовою, відкрито висловлюють свої думки, мають змогу дотримуватись українських традицій.

Роман Н. Кур’яти залишив багато думок та теплих спогадів після прочитання.

Не думала, що ця книжка мені сподобається, але дійсно було цікаво почитати про життя жінки в ті часи, про події, настрої суспільства та думки людей. Не всі персонажі мені сподобались, але в цілому книжку рекомендую.