Класичний Поланік!
Ламає мозок, захоплює та тримає увагу, ну як завжди, по класиці.
Біблійні мотиви, ну куди ж без них у його книгах.
В цій книжці ми знову не можемо оминути тему самоідентифікації, намагання зрозуміти і знайти себе в досить переломний момент, не за власним бажанням, а лише тому, що так склалися обставини? О тааак, це сюди.
Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
Чи можемо ми бути такими ж неупередженими, коли отримуємо вдооосталь влади, якими вважали, що зможемо бути в такій позиції?
Ніхто не бажає визнати, що ми залежні від музики. Це просто неможливо. Ніхто не залежить від музики, телебачення і радіо. Нам потрібно більше: більше каналів, більший екран, більша гучність. Ми без цього не можемо — але ж ні, залежних немає.
Що ж, всі ми, безперечно, тією чи іншою мірою залежні від швидкого дофаміну👀
Є дещо страшніше, ніж знайти своїх дружину та дитину мертвими. Наприклад, спостерігати, як їх повільно вбиває світ. Спостерігати, як твоя дружина старіє, втрачаючи інтерес до життя. Спостерігати, як твої діти відкривають для себе все те, від чого ти намагався їх уберегти. Наркотики, розлучення, конформізм, хвороби. Усі ці приємні чистенькі книжечки, музика, телебачення. Розвага.
Усе, що мені залишилося — можливо, єдиний спосіб здобути свободу, — це зробити те, чого я не хочу. Прийняти своє покарання. Я мушу постати проти самого себе. Це протилежно прагненню до щастя. Я маю зробити те, чого найбільше боюся.
Що ж, свобода — це рабство? Також Поланік неодноразово робить великодки на 1984, частково викривляючи та висміюючи деякі парадигми, апелюючи до того, що можливо Старший Брат діє по-іншому(?)
Ви — культурне середовище. Носій.
Дехто досі вважає, що сам керує своїм життям.
Ви одержимі. Ми всі — переслідувачі й переслідувані.
Щось чужорідне завжди живе через вас. Усе ваше життя — лише засіб пересування, який доправляє це щось на землю. Злий дух. Теорія. Маркетингова кампанія. Політична стратегія. Релігійна доктрина.
Що ж, так чи інакше нас справді визначає середовище, хто ми насправді, хто ми без цього усього, чи... це все і є ми?
Це однозначно в стилі Поланіка, якщо вам подобається його стиль, то і цей його текст вас захопить, проте спочатку як це часто буває у Чака текст досить незрозумілий, і ти не зовсім розумієш як щось трактувати, але як я колись вже охарактеризовувала інший його текст, так скажу і тут: його тексти це організований хаос!
Книга, яка залишає дивний післясмак. Вона така… трохи гіпнотична, трохи лякає, і, чесно, іноді хочеться її відкласти, щоб перевести подих. Але потім рука сама тягнеться, бо цікавість бере гору.
Сподобалося, як Поланік піднімає тему влади слова і того, як ми самі іноді не розуміємо, наскільки можемо впливати на інших. Це ж круто і страшно водночас, правда?
Іноді здавалося, що автор тисне занадто сильно. Таке відчуття, ніби тобі кричать прямо в обличчя, хоча ти вже все зрозуміла і готова слухати далі. Оце трохи виснажувало.
Сама ідея з «колисковою», яка може знищувати, – класна і моторошна одночасно. Але ближче до кінця сюжет якось розмивається. Начебто все розв’язується, але залишає питання: а що далі? Чи це все було взагалі потрібно?
Коротше, книжка явно вартісна, але її треба читати, коли готовий до чогось дивного і, можливо, трішки токсичного. Але давайте будемо чесними Поланік весь такий, можливо, саме тому, я його й читаю😅
