Закоханий

Ух, навіть не знаю з чого почати. Хотілося б з позитивної ноти…
Із хорошого. Мені сподобалось, що у книзі є згадка Небесної сотні і подій, які відбувалися. Небагато, буквально речення, але це добре, щоб ніхто не забував. Також книга припадає на відносно «мирний» час. Це дало мені ностальгію, за вільним від страху життям.

Що дратувало? Майже 99% книг ми отримуємо персонажа, за якого хочеться вболівати, переживати. А тут той самий один відсоток, коли гг хочеться надавати стусанів і щоб валявся десь в каналі. Він пихатий, зазнайка, носить себе наче летить на хмарці. Спочатку він побита собака з піджатим хвостом, але потім стає козлом, якого не цікавлять чужі можливі травми. Протягом книги все очікуєш, що от-от буде момент коли ти зрозумієш цього Антоху. Але ні, він мачо, він вирішив, що буде великим цабе. В діалогах це прямо таки дратує. Капризує, впадає в депресію. І було б набагато цікавіше аби він додав скла і спочив десь з миром. Хочаб була драма достойна. Ба ні, він нехнує достойними хлопцями і циклится на першому коханні. Все це перемішано з абсолютно нецікавими подіями і на рівній площині. І що гірше, як книга почалася так вона і закінчилась. Відкритий кінець про який не хочеться згадати і творити теорії. Я тішуся, що вона закінчилась.

Ніколи я ще так не помилялася в своїх очікуваннях щодо історії, коли обирала її за обкладинкою та анотацією. І мені навіть до вподоби те, що це виявився не очікуваний солодкий ромком, а серйозне емоційне випробування. Мені сподобалися більшість персонажів саме своєю посередністю (і схильністю робити дурниці, якщо чесно) і той факт, що там немає прям хороших-хороших персонажів.

Я бачила багато негативних відгуків, пов’язаних з тим, що Антон, як головний герой веде себе нелогічно та й місцями неадекватно. Я погоджуюся щодо його схильності до саморуйнування, але менше він мені від цього подобатися не став, бо я з тих людей, які будуть до останнього на боці головного героя, аж поки він не почне чудити прям зовсім аморальні речі. З Антоном все простіше – він всього лиш токсична істеричка, який не може розібратися в собі і схильний проектувати це на інших. В книзі також описаний його досвід роботи з психологом/психотерапевтом (не сказати, що йому це якось сильно допомогло, але різниця між Антоном з перших сторінок, і з останніх – колосальна).

Хоча мені навіть сподобалося, що в нього не було оцих типових змін «зашуганий і сором’язливий – перші стосунки – в терапії – впевнений альфа», типу на початку він абсолютно вільно і впевнено тримається з дівчатами, але з чоловіками він губиться. А в кінці він вже і до хлопців ставиться, як до чогось буденного, хоч і веде себе трохи егоцентрично. Але знову ж таки, в мене останнім часом більш лояльне ставлення до героїв, які показують зуби кожному стрічному.

Беріть цю книгу, якщо шукаєте емоційного вибуху, бо авторка безжалісно кидає нас у вир подій, анітрохи їх не прикрашаючи чи згаджуючи.

Ми з головним героєм одного року народження, тому сміливо заявляю, що в 2017-2018 році в нас не було багатьох фраз та слів, які вставила авторка. Спілкування між ними більше підходить під 2024-й рік. Наче і різниця в небагато років, але я її відчула читаючи книгу.

Сама книга читається легко і швидко, вона не нудна. Але мені тема книги зовсім не близька, тому і не зачепила сильно. Головний герой пізнає себе, вчиться приймати свою орієнтацію, будує стосунки дружні та любовні. Також піднімається тема депресії. Всі ці теми мені не близькі, бо я доросла гетеросексуальна жінка, яка ніколи не сумнівалась в своїй орієнтації. Я люблю квір історії, але більш позитивні і наповнені коханням. А тут більш така сумна історія. Книга більше підійде підліткам, людям які знаходяться в подібній ситуації, думають про камінг-аут.

Хоч доволі у героя сумна історія, але я не пройнялась до нього співчуттям. Йому робили боляче, він натомість робив те саме, з людьми, яким він небайдужий. Він не терпів до себе певного ставлення (не буду спойлерити), але робив те саме ж.