📝«Видатна була родина, а видатність і занепадає також видатно»
Дуже складно влучно розповісти про «Wicked» Маґвайра. Книга мені сподобалась, але я також прекрасно розумію, чому у більшості вона може викликати абсолютно протилежну реакцію. В ній є цілій ряд об‘єктивних нелоліків, через які я також поставила не найвищу оцінку. Але одна з головних вад книги, на диво, виявилася якраз тим, що мене в ній причарувало.
Перше і головне, що треба розуміти про цю книгу – вона буде в усьому відрізнятися від своїх адаптацій в кіно і на сцені. Починаючи від сюжету і закінчуючи загальною атмосферою і головним фокусом.
Я обожнюю коли і книга, і адаптації хороші, але асолютно різні. І це саме такий випадок. Багато людей скаже, що адаптації взяли сирий хаотичний матеріал книги і зробили з них повноцінну, міцну, логічну історію з приємними персонажами - і будуть праві. Але також адаптації зробили більш типову, звиклу історію, і те, що пропонує оригінальна версія, навіть попри свою безперечну сирість, видалося мені оригіналтнішим і свіжішим.
Як часто і дуже влучно зазначають, мюзікл і фільм - це скоріш дизнеївська казка, коли оригінальна книга нагадує версії казок. Атмосфера в ній темна, відверта, навіть жорстока, текст досить сухий, а гумор – чорний.
Ельфаба у Маґвайра – не чарівна зелена дівчинка, а дійсно дитина, яку легко сплутати з монстром: вона має гострі зуби і при народженні відкусила одній з бабів пальця; вона тусила з лісним монстром, а першим її словом було «жахіття». Більше того, доросла Ельфі також дуже неприємна людина в першу чергу через своє ставлення до близьких і оточуючих. Вона наче піклується про загальне добро і права тварин, але постійно робе боляче найближчим людям.
Головна відмінність і головний «недолік» оригінальної історії – друга її половина не розвивається, а стагнує, або навіть знічується. Там, де у будь-якій «хорошій» історії мала б бути боротьба з системою, у Маґвайра – відступ і втеча. Ельфаба ламається, замикається, фіксується на внутрішньому, особистому і перестає цікавитися подіями світу Оз. А з тим, дійсно перетворюється на Злу Відьму – жінку, яка зневажає оточуючих, яка дивиться всередину частіше, ніж назовні, яка зациклюється і керується тільки цими своїми обсесіями.
У сучасному світі, де кожний намагається стати головним героєм свого життя, Ельфі – освіжаючий контраст, бо вона активно прагне уникнути цього. Саме в цьому для мене головна унікальність твору, яка цілком зрозуміло відвертає від історії багатьох, але мене, навпаки, хоч і здивувала, але потішила.
Ця книга радше про внутрішню екзистенційну кризу, ніж про супротив системі. Але вона не романтизує цю зацикленість на собі, а попереджає, до чого така зацикленість може призвести.
Так, історія Злої Відьми Заходу від Маґвайра сира, хаотична, не зібрана до купи, all over the place. Вона хапається за купу тем, як от авторитаризм, релігія, права людини, природа зла, що таке є та душа, – і покидає всі їх без відповідей.
Але це скоріш ugly beauty, ніж вада і недолік.
