Математичний аналіз, матаналіз, матан — якби його не називали, та це був, мабуть, найскладніший і найстрашніший предмет на першому курсі 😱 (те, що і як навчали в школі до того — абсолютно інший рівень). Ми вчили, ми готувались, ми зубрили конспекти день і ніч. Особливо після того, як напередодні половина паралельної групи отримала талони на іспиті… Я тоді, певно, весь конспект могла розказати напам'ять: усі визначення, твердження, аксіоми, формули, теореми та їх доведення. Я ідеально знала теорію і навіть могла застосовувати її до розв'язування практичних завдань +/- успішно. Не знала я лише одного — НАЩО було то все вчити і яке прикладне значення того матану 🤔. З часом виявилось, що матаналіз — то були ще квіточки в порівнянні з тим, що нас чекало попереду 😄, але питання його практичного застосування так і залишилось загадкою. Ось це, власне, і є головною причиною того, чому я вирішила прочитати дану книгу.

Перш за все мушу зазначити, що "Безмежну силу математики", на відміну від підручників і конспектів з матаналізу, я читала з посмішкою. Та й снодійного ефекту від неї не було 😁. Автор надзвичайно легко й просто пояснює складні теми: з численними ілюстраціями, наочними зрозумілими прикладами, кумедними метафорами і навіть анекдотами, ще й робить це дуже красномовно й елегантно. Візьмемо, наприклад, таку цитату: "Число π, зі всіма своїми протилежностями, - це наче весь матаналіз у мініатюрі. Це портал між прямим і круглим, єдине, але при цьому нескінченно складне число, баланс порядку і хаосу. Зі свого боку, матаналіз використовує нескінченне, щоб вивчати скінченне, необмежене, щоб вивчати обмежене, і пряме, щоб вивчати вигнуте". Гарно ж написано 🙂. При цьому математичний аналіз пояснюється поступово, з точки зору історичного розвитку математики загалом, з численними згадками видатних науковців всіх часів та через призму їхніх наукових відкриттів, з повільним і логічним переходом від простіших тем до складніших.

По цій книзі помітно, що науковці, які мають справу з математикою, з благоговінням ставляться до предмету свого зацікавлення. Річард Фейнман: "Матаналіз - це Божа мова". Кеплер "розгадав давню загадку руху планет і втілив у життя мрію Піфагора - довів, що Сонячною системою управляє певна божественна гармонія". Піфагор: "Природа - глибоко математична річ". Стівен Строґац: "Ніхто не розуміє чому, але Всесвіт - глибоко математична річ". Він також стверджує (і доводить у своїй книзі), що Всесвіт підвладний законам природи, які можна виразити мовою матаналізу за допомогою диференціальних рівнянь.

Автор книги розглядає й пояснює різноманітні поняття та явища матаналізу, зокрема, такі як: нескінченність, границі, числа π та е, маятники, закони руху, дотичні, похідні, інтеграли, диференціали, різноманітні функції, степеневі ряди, нескінченно малі величини, звичайні диференціальні рівняння і диф.рівняння з частинними похідними, системи нелінійних рівнянь, метод Фур'є, задачу трьох тіл, горизонт прогнозування і т. д., - та їхнє величезне значення для математики загалом, фізики, астрономії, хімії, комп'ютерних наук, інженерії, економіки, фінансів, медицини, біології тощо. Він пояснює чому комп'ютери, мобільні телефони, бездротовий зв'язок, телебачення, комп'ютерна анімація та моделювання, МРТ, КТ, УЗД, GPS, радари, лазери, мікрохвильовки тощо, стали можливими завдяки відкриттям матаналізу. Окрім того, дуже цікавими виявилися два останні розділи: про майбутнє матаналізу та приклади того, наскільки моторошно ефективним він буває.

Якщо ви не надто дружили з матаном до сих пір або дуже мало з ним незнайомі, якщо цікаво дізнатись історію розвитку математики, довжиною біля 3 тисячоліть, якщо хочете зрозуміти прикладне значення математичної теорії, чи просто поглянути на математичний аналіз з нової, захопливої точки зору — ця книжка точно для вас (ну хіба що ви вже дуже недолюблюєте математики — тоді книга навряд чи зможе зробити диво 🤷🏻‍♀️).

«Заради захисту цивільних держава іноді змушена робити те, що суперечить нормам демократії. Так, це правда, що в спецзагонах на кшталт нашої межі дозволеного можуть розмитися. Саме тому командир мусить бути впевнений, що його люди — найкращі. Найбрудніші акції треба здійснювати найчеснішим».

Ця книга мене зацікавила ще на етапі анонсу, адже ізраїльський "Моссад" є однією з найвідоміших  та найефективніших спецслужб світу. Про нього багато чула, але інформація була уривчаста і ніяк не структурована. Захотілося більше деталей, особливо після раніше прочитаної книги "Досконала зброя", де згадувалося про співпрацю американських та ізраїльських спецслужб на теренах кіберпростору.

Книга розглядає саму організацію "Моссаду", її найвідоміші, найризикованіші й найрезонансніші операції та визначні досягнення, а також найгучніші провали й удари по іміджу, найефективніших керівників та найкращих агентів, не оминаючи увагою міжусобиці й внутрішні проблеми, а також про методи й засоби досягнення цілей і принципи роботи.

Наприклад, розказано про одну з найважливіших операцій, якою була боротьба з іранською програмою з розроблення ядерної зброї, що загрожувала стерти Ізраїль з карти світу. До таємної війни залучали подвійних агентів, диверсійні групи, саботаж, воєнні операції, ліквідацію ключових науковців ядерної програми, сприяння перебіжчикам, організацію авіакатастроф, вибухів та аварій на ядерних об'єктах, кібератаки. Була й співпраця з американським ЦРУ, британським МІ6 та спецслужбами інших країн. Хоч було й чимало невдач, проте набуття Іраном ядерного статусу вдалось відкласти на роки.

Багато написано й про найвизначніших й найуспішніших керівників та агентів організації. Наприклад, про одного з найкращих керівників "Моссаду" - Меїра Даґана, прозваного Царем Тіней. Окрім успішного протистояння іранській ядерній програмі, "Моссад" несе відповідальність за низку зухвалих операцій на Близькому Сході, на рахунку Даґана перемоги в протистоянні із Сирією, "Хезболлою", "Хамасом" та "Ісламським джихадом". "Меїр наділений унікальною здатністю розробляти антитерористичні операції, схожі на блокбастери". І справді, читаючи про деякі операції "Моссаду", не лише пов'язані з Даґаном, виникало враження, що це епізоди з якогось висококласного шпигунського фільму чи бойовика — геніальні, продумані, видовищні, драматичні.

Розповідається й загалом про історію створення "Моссаду". Зокрема, про те, як протягом першого ж року існування новонароджена спецслужба зіткнулася з насильством, внутрішніми чварами, жорстокістю і вбивствами й мала шанси стати організацією на кшталт КДБ, і наклепи, фальсифікації, тортури та вбивства були б її повсякденною практикою. Натомість методи тодішнього її очільника підпали під заборону. Спецслужба обмежила власну силу, і надалі її операції ґрунтувалися на правових і моральних принципах, що забезпечували права особи.

Читання було схоже на перегляд багатосерійного гостросюжетного серіалу, про політичні, військові й шпигунські ігри, про віртуозних шпигунів і подвійних агентів, про вистежування й покарання нацистських злочинців, терористів й ворогів Ізраїлю, порятунок і захист євреїв хоч би де вони перебували. Останнє, до речі, стало одним з головних принципів "Моссаду": він мав стати не просто "рукою Ізраїлю", а "рукою" всіх євреїв світу — захищати євреїв, хоч би де вони перебували, і забезпечувати їхню імміграцію до Ізраїлю; не шкодувати жодних зусиль, жодних ресурсів і жодних жертв, щоб повертати додому своїх людей. "Іноді місія з повернення на батьківщину відданих нації є найбільш значущою."

Загалом, книга була досить цікавою й дуже пізнавальною.

"Все їхнє життя - це сон їхнього hardware, але вони відчувають, відчувають, що ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ ВСЕ."

Цей постапокаліптичний кіберпанковий роман переповнений науковою термінологією та наскрізь просякнутий філософією екзистенціалізму. А ще тут чимало приміток автора, котрі пояснюють вигадані ним терміни, технології, різноманітні аспекти постапокаліптичного світу.

Головним героєм, з точки зору котрого ми спостерігаємо за наближенням апокаліпсису і тим, що трапилося опісля, є Ґжесь — працівник ІТ-відділу. Прийшовши одного дня на своє робоче місце, він дізнався, що жити залишилось лічені години: Промінь Смерті невідомого походження миттєво вбиває всю органіку, починаючи з Далекого Сходу і рухаючись за напрямком обертання Землі.

Перш ніж Армагедон стер всю біосферу, кільканадцять тисяч осіб за допомогою експериментального нейрософту встигли відсканувати свої свідомості і переселитися в мережу. Найбільше серед них виявилося геймерів, а от висококваліфікованих спеціалістів різних галузей знань, що були найбільш затребуваними в новій реальності віртуального життя на мертвій планеті, було або обмаль, або й взагалі нікого.

Ледь не з перших сторінок автор закидує читача громаддям реальної та вигаданої термінології і філософськими питаннями буття.

Основні фантастичні елементи стосуються найрізноманітніших аспектів нової реальності. Переселені у віртуал людські свідомості спершу прагнуть максимально відтворити своє знайоме життя. Найкращим способом стало переселення в гуманоїдних роботів, але таких було явно недостатньо для усіх бажаючих, тому в хід йшли й усякі вузькопрофільні промислові мехи.

Обмеженість ресурсів стала причиною конкуренції за hardware і навіть масштабних воєн трансформерів. З'явилася й інша проблема: без біосфери загалом і людини зокрема неорганічний світ також почав зазнавати змін і руйнувань, створюючи загрозу уже новій формі віртуального існування. 

Почали утворюватися гільдії й альянси з різними ідеологіями/ релігіями/ цивілізаційними стратегіями. Одні прийняли нову реальність і відкидали органічне життя як непотріб. Інші ледь не одразу почали розробляти план відновлення біосфери, створення Життя 2.0. Звідси і вся термінологія з найширшого спектру наукових галузей.

Але мені більш цікавою видалася саме філософська складова твору. Наприклад, знаючи, що знайомому світу настане кінець, чи погодились би ви на переселення у віртуал? Чи прийняли б існування без органічного тіла? А життя без рідних? Чи не краще було б зустріти кінець разом?

Втім, Дукай більше зосереджений на іншому питанні: наскільки відскановані нейрокопії людей залишаються людьми і чи не втрачена безповоротно сама суть людства? У тексті раз-у-раз проскакують сумніви щодо цього: "Ми - потворні тіні-уламки людини, молібденовий відчай порожнього серця."

Віртуальні особистості переповнені відчуттям браку, втрати, фальші. Вони вже не люди принаймні не такі самі люди, нейрокопії не повні. Знають, що чогось бракує, чогось найважливішого. "Ми трансформери — і також не знаємо, що це означає. Ми не змінюємось, не вчимося. Ми не спимо. Ми сумуємо за тілом. Ми повторюємо самі себе механічно, день за днем, рік за роком, вічність за вічністю. І в усьому цьому ми ніяк не можемо знайти собі інакшого життя, хіба що жахливу пародію на людське життя."

Навіть проєкт "Дженезис" зі створення Життя 2.0 не здатен повернути втрачене, адже людина — це не просто набір ДНК. Людина, створена і вихована машиною, ніколи не зможе зрівнятися з народженою в людському суспільстві.

В романі багато фантастичних елементів і цікавої філософії. Але розповідь рвана, з химерним переплетінням реальності, віртуальності, снів, марень, стрибків у часі та просторі, приправлених епізодами загострення депресивних розладів головного героя. Читання через це давалося дуже непросто.

Мабуть, ще на жодну книгу не було так важко писати відгук… Емоції просто накривають кожен раз, як згадую та обмірковую прочитане, тим паче, що війна - не просто слово в сучасних реаліях. Книга геніальна: так легко і просто розказує про настільки важкі і трагічні сторінки історії, що просто неможливо не пройнятися розповіддю чи стримати почуття…

Це драматичний історичний роман про долі двох дуже різних за характером сестер, котрим довелося пережити німецьку окупацію Франції під час Другої світової війни.

Вони рано втратили матір. Віанні тоді було 14, а Ізабелі лиш 4. Зламаний Першою світовою та втратою дружини батько відмовився від виховання доньок, спихнувши їх на сторонню людину. Старша невдовзі закохалася, завагітніла і вийшла заміж. І хоч перші вагітності закінчились невдало, Віанна знайшла сенс свого життя у коханому чоловіку та, врешті, довгоочікуваній доньці.

З Ізабель було складніше. "Віанна корилася правилам, а Ізабель бунтувала проти них." Вона завжди була імпульсивною, необачною, бездумною, але разом з тим сильною та цілеспрямованою. Втім, їй завжди бракувало любові і близькості з рідними.

Коли розпочалося війна і звичне життя зруйнувалося, сестри відреагували по-різному. Вони обрали різні тактики поведінки, різні методи боротьби за виживання і різну мету, через це й випробування на їхні долі випали різні. Але через півстоліття на зустрічі провідників у Парижі, присвяченій пам'яті про Другу світову та її героям, вчинки обох заслужили вшанування та вдячність.

Роман коротко переповідає минуле Віанни та Ізабель до війни, показує їхнє практично безтурботне й щасливе життя безпосередньо перед її початком, шок від усвідомлення нових реалій, силу-силенну випробувань, через котрі їм довелось пройти, та погляд назад через п'ять десятків років у спогадах.

На сторінках книги бачимо важке життя французів під окупацією. Бомбардування й руйнування, втрату майна і нерухомості, голод і хвороби через нестачу найнеобхіднішого, в той час як німці розкошували, нестерпний холод довгими суворими зимами, життя під постійним наглядом і страхом оступитися...

Чимало уваги присвячено дедалі жорсткішим репресіям проти місцевого населення. Спершу комендантська година й продуктові талони. Потім звільнення всіх неугодних окупантам: євреїв, комуністів, масонів, представників лгбт.  За ними послідували арешти, ув'язнення, катування, знущання, згвалтування, вивезення в табори та масові вбивства.

Йдеться і про колабораціонізм, коли стало ясно, що і колишнім сусідам, друзям і навіть родичам довіряти не можна, адже вони можуть працювати на ворога й бути нічим не кращими за нього, а то й гіршими, адже кривдили свій власний народ. Також згадується і про те, що не всі німці були жорстокими, аморальними садистами й бездушними тварюками, котрі з легкістю і задоволенням знущалися і вбивали як чоловіків, так і жінок та дітей. Були серед них і ті, хто залишався людяним та співчутливим, хто розчарувався в ідеалах і методах керівництва, але тим не менш продовжував виконувати накази.

Також описано і різні форми спротиву окупантам: від поширення листівок та патріотичних брошур і підробки документів до партизанської боротьби, порятунку євреїв, допомоги збитим пілотам Альянсу покинути окуповані території тощо. Кожен з цих вчинків вимагав чимало сміливості, обачності й мужності, адже покарання у разі невдачі було жахливим.

Війна стала страшним випробуванням для народу й мала не менш жахливі наслідки: мільйони позбавлених дитинства дітей, зламаних фізично й душевно дорослих, мільйони втрачених життів... Втім, серед усього цього страху, жаху й хаосу знайшлося місце і щирій дружбі, самовідданим батьківським почуттям, героїзму, жертовності й справжньому коханню. Жаль лише, що "Деякі історії не мають щасливого фіналу. Навіть історії кохання. Мабуть, насамперед історії кохання." 
 
Що я можу сказати у підсумку? "Соловей" однозначно вартий прочитання. Зверніть лиш увагу, що книга важка емоційно і дуже тригерна.

Це некваплива, меланхолійна розповідь про десятикласницю Юн А та її злиденне прозаїчне існування, допоки справжня магія не увірвалася в її життя. Принаймні, спробувала, адже кайдани буденності й бідності надто сильно вчепились у неї. 

Дівчина разом з молодшою сестрою Юі проживає у винайнятій манюсінький квартирці, ледь-ледь зводячи кінці з кінцями, перебиваючись тимчасовими підробітками після уроків. Грошей не вистачає не лише на нові панчохи на заміну геть порваним старим, що змушують червоніти через насмішки однокласниць, а й дуже часто навіть на кілька ложок рису. Втім, вона гарно вчиться, поступаючись в успішності лише Яну Айкращому, своєму новому сусіду по парті — розумному, привабливому, багатому, привілейованому та перспективному.

Матір дівчат згадується лише в думках Юн А, а тато… виготовляв іграшки, занадто захопився, відвернувся від реальності, вліз у борги і просто зник. "Тато — немов та іграшка. Він — на межі дитячого й дорослого світів. Таке от створіння, що не дорослішає з роками." Сестри залишились самі по собі…

В дитинстві дівчина мріяла стати чарівницею, але реалії життя швидко поховали цю мрію, а прокляття бідності знищило віру у магію. Малою вона була в захваті від місцевого парку атракціонів — прекрасного, чарівного місця, що зараз стоїть закинутим і похмурим. Ще й, кажуть, там оселився божевільний красунчик-фокусник. Юн А певна, що "він — лише безробітний, що так і не пристосувався до реальності і живе фантазіями". 

Але якщо це не так? Чомусь він доброзичливий щодо неї. І з'являється поруч, коли конче потрібна допомога. Стверджує, що справжній чарівник. Але те, що він робить, це ж просто фокуси, так? Це ніяк не може бути справжня магія, її не існує. Інакше чому б їм із сестрою так страждати?...

Манхва викликала дещо суперечливі відчуття. З одного боку, вона закидає в безодню бідності, безвиході й приреченості. З іншого, заманює обіцянками див і прекрасного. Вона уся побудована на разючих контрастах: між дитинною дорослістю й вимушено передчасною зрілістю, між бажаним і наявним, прагненнями і страхами, розчаруваннями і мріями, справжнім й оманливим, реальністю і магією.

Малюнок підтримує це протиріччя. Він то більш реалістичний, то химерно викривлений. Чорно-білий і напівтони між ними переважають у колірній гамі, але час від часу зустрічаються вкраплення зеленого, рожевого й жовтого.

Видання привабливе ззовні: з матовою ніжно-рожевою обкладинкою з вибірковим лакуванням та фольгуванням. А в середині на глянцевих сторінках переважає пітьма з рідкісними домішками барв.

Цікаво, як надалі розвиватимуться події манхви і як складеться доля Юн А, що робитиме Ян Айкращий та яку у всьому цьому роль відіграє загадковий фокусник. Усього наче має бути 3 томи.