💔 — Ти ганьба для нас усіх.

Іноді, коли натрапляєш на новини з життя селебріті, забуваєш, що це не черговий епізод серіалу, а реальні люди, які живуть реальне життя. І ця книга дозволила нам побачити Брітні такою, як вона є, з її життям — яким би яскравим чи трагічним воно не було.

Алкоголізм батька, сексизм у музичній індустрії, кохання до Джастіна Тімберлейка, аборт, наставництво Мадонни та п’яне одруження у Вегасі.

Травма, шлюб та боротьба за дітей, післяпологова депресія, зрада рідних та опікунство.

Все, що описувалось далі, було навіть боляче читати.

13 років. Саме стільки Брітні не мала свободи. 13 років ізоляції, суворих правил та неможливості робити власний вибір.

Неможливість будувати стосунки з ким хочеш, обмеження творчої свободи, сувора дієта, репродуктивне насилля, примусове лікування у психіатричній установі, тріщина у стосунках з сестрою, мемуари матері та реклама на фоні руїн, в які перетворилось життя доньки.

Довгоочікуване скасування опіки. Необхідність вчитись бути дорослою та приймати власні рішення, що прийшла разом зі свободою бути тією, ким завжди хотіла бути.

Скажу чесно, я не знаю, як з усім цим можна було впоратись. Бо це страшно.

Але я рада, що ми маємо змогу дізнатись про все, що відбувалось, з точки зору самої Брітні. Вона боролась за цю можливість більшу частину свого життя💔

Якщо в книжці про те, як розповідати історію так, щоб її хотілось читати, тобі хочеться пропускати цілі абзаци — то, мабуть, вона не впоралась зі своїм головним завданням.

Взагалі перші 25% були схожі на реферат на тему «Становлення та значення історій в українській і світовій культурі», який ти скачуєш за першим посиланням в гуглі зранку перед уроками, бо звечора забув, що це треба на сьогодні.

А потім у книжці почало йтись про все підряд.
Це, мабуть, задумувалось як історії з життя, які б підкріплювали б певні теоретичні аспекти сторітелінгу. На ділі ж ми отримали купу рандомних байок про себе, про друзів, про тривожність, про колишніх, про кіно, про штори… ну ви зрозуміли.

Хоч книжка і коротка, але взагалі не варта часу на її прочитання.
Корисної і нової інформації мало. Цікавого я там теж нічого не знайшла. Читала я її 4 місяці. Це багато про що говорить.
Сумно.

✨ Вона подивилась на мене, усміхнулась і сказала:
— Іди і знайди ту планету.

Перед вами ідеальний приклад того, як повинен бути написаний нонфік.

Автор розповідає про те, як він побився об заклад з колегою, що до 31 грудня 2004 року хтось з них знайде нову планету.
Він знайшов Куаоар завбільшки з пів Плутона, Седну - там, де Сонячна система мала давно закінчитись, та програв парі. Але все найцікавіше тільки починалось.

Чому я раджу читати цю книгу?

✨досить коротко (272 сторінки) і лаконічно - найважливіше і без зайвої води;

🪐багато інформації, якої ви, скоріше за все, не знали раніше (що таке насправді планета? чому місяць - найгірший ворог астрономів? як саме науковці відкривають нові небесні тіла? багато подробиць, про які не розповідають у школі)

✨цікаво і невимушено про будні астрономів.
Ви дивились «Теорію великого вибуху»? Читаючи цю книжку, я ловила вайби Раджа і Шелдона, які працювали разом (можливо, висока оцінка найбільше завдячує саме цьому, але я вам нічого не казала🌚).

✨зворушливо та мило про сім’ю автора - про знайомство з майбутньою дружиною, освідчення, весілля, народження доньки. Кожне речення пронизане любов’ю, вірою та підтримкою.

✨інтриги-скандали-розслідування у науковій спільноті (недоброзичливці, які намагаються перешкодити автору назвати його об‘єкт так, як він хоче, та спроба вкрасти його найбільше відкриття).

✨історія про об’єкт, названий на честь однойменної героїні «Ксена: принцеса-воїн», який допоміг Плутону перестати бути планетою.

Для мене це десь 8,5-9 балів з 10, раджу.

Дуже неоднозначні враження від цієї історії. Але про все по порядку.

⏺Мені сподобалась задумка:
Люди, яким вдалось вижити після кінця світу, намагаються побудувати нову цивілізацію, у якій слова настільки важливі, що, з одного боку, їх намагаються збирати та охороняти, щоб потім передати наступним поколінням, не давши мові просто зникнути, а з іншого боку - слова є небезпечною зброєю, від якої потрібно охороняти людей. Як і від мистецтва, історії, технологій та думок про майбутнє, які в постапокаліптичних умовах відволікають людей від головної мети - вижити.

Те, як авторка зображає Безсловесних і показує мову і культуру як те, що відрізняє «життя» від «виживання», а людей від тварин, змушує сісти і трошки про це подумати.

⏺В той же час, мені не сподобалась реалізація цієї задумки. Мотивація відмови від слів дуже погано прописана. Як і світ в цілому. Головний конфлікт дуже притягнутий за вуха. Це моя головна претензія до цієї книги.

Що ще мені сподобалось, крім класної ідеї?

✨ висвітлення проблеми глобального потепління та можливих наслідків для людей і планети.

✨ наявність pov антагоніста.
Вставки з його думками були невеликі, але вони допомагали краще його зрозуміти. Не схвалити чи підтримати, а просто зрозуміти, що саме керувало ним.

✨ цікавий сюжет та динамічний розвиток подій.
Після 150-ї сторінки історія мене настільки затягнула, що я дочитала книжку до кінця за раз (там 400 сторінок, просто кажу).

Що мені не сподобалось?

✨ багато дуже нелогічних та клішованих моментів, коли я щиро не розуміла, чому відбувається те, що відбувається (наприклад, звідки ні з того ні з сього між персонажами бралась довіра і вони починали розмови про наболіле, що в підсумку змінювало сюжет; дуже хотілось, щоб це просто було краще написано).

✨ головна героїня у 50-60% всієї книги.
Все може, все вміє, якогось біса постійно думає, що в неї все вийде там, де ніколи б не вийшло в інших, звідси - самовпевненість на межі з божевіллям та рішення йти на нічим не обґрунтований ризик.

✨ нелогічний фінал, який змусив мене почуватись, як отой кіт зі стікера з купою кружечків завантаження (ні, я не про головну героїню, а про другорядну, але не буду про це, щоб не спойлерити).

Для мене ця книга десь на 3,5 з 5. Але мені дуже цікаво, що буде далі, тому другу частину теж читатиму.

Я довго клацала на Goodreads то три, то чотири зірочки, бо не знала, як цю книжку оцінити. А потім якось подумала, що три зірочки - це навіть більше, ніж вона того варта.

Мені тут сподобались другорядні герої. Історія кохання Дотті і Генрі дуже мила і зворушлива, і те, з якою ніжністю і турботою вони ставились одне до одного навіть після декількох десятиліть шлюбу, мене дуже розчулило🥹. Мені сподобалась Марґарет з її складною долею, непростим характером та добрим серцем. Навіть досить суперечлива Ханна і та мені сподобалась більше, ніж головні герої та їхня любовна історія.

Головні герої:
⁃ тридцятизчимосьтамрічна кондитерка, яка після фіаско з роботою та одруженим шістдесятизчимосьрічним босом їде до подруги в богом забуте містечко.
⁃ сорокарічний викладач, який повернувся у рідне місто після хвороби батька, щоб допомогти батькам з господарством.

Все було дуже слоубьорно і мило, поки не з’ясувалось, що для слоубьорності були свої причини. Кароч, скажу лише, що я розбалувана класними книжковими чоловіками, які шарять за вірність, повагу та любов, тому цей Марті - це сум та печаль. Як і все, що відбувається між героями далі - мовчазна втеча, відсутність комунікації, приховування правди, рішення однієї людини за них обох, «давай будемо разом» без жодної розмови про все, що сталось, і з’ясування ситуації, ще приховування правди, пункт «видалити правду в аудіо-повідомленні, коли людина навіть не в країні, і заховати голову в пісок», і фінальне «давай будемо разом». Оаоаой🤦🏻‍♀️

Як на мене, чикліт - це про зростання, самоцінність, позитивні зміни і любов до себе. Якщо там є любовна лінія, то це повинно бути щось адекватне - або героїня «виростає» і знаходить дорослого, адекватного, вірного і розуміючого партнера, або «виростає» і розуміє, що в якийсь момент їй краще побути самій.
Тут же ми в героїні жодних змін не помітили. Вона як була інфантильною, так і залишилась. Як не вміла обирати щось інше, крім мовчазних образ і втечі, так і не вміє. Як вміла бути лише ланкою в трикутничку, так і не навчилась будувати адекватні стосунки. Після завершення книжки залишилось відчуття, що Олівія так жодного уроку і не винесла.

Кароч, атмосфера, другорядні персонажі та перша половина книжки витягнули цю книгу на трієчку.