Я не знаю як жити після цієї книжки😭 Це одна з тих історій яку ти читаєш, а потім перегортаєш останню сторінку і просто сидиш в ступорі ще тиждень. Персонажі, діалоги, атмосфера, все ідеальне і на своєму місці.

Спочатку мені було трохи складно вникнути у світоустрій, бо не читала «Тінь і кістку», але чим далі заходила, тим більше закохувалась у цей світ. Головне у ньому це персонажі. Вони не просто картонний персонаж заради персонажа, в них реально є глибина, передісторія і почуття. Мій коханий Каз складний, жорсткий, але не бездушний, і цей його страх до дотиків, я мало не розплакалась. Інеж просто золото серед жіночих персонажів фентезі, спокійна, але небезпечна як затишшя перед бурею. Вона сильна жінка не тому, що так треба і авторка так задумала, а сильна, бо в неї немає іншого вибору. Ці двоє розбили мені серце, щоб зібрати його заново і знову розбити, я не знаю як інші книжкові пари зможуть із ними порівнятися. І Джаспер, і Вілан, і Ніна, і Матаяс, тут немає другорядних персонажів, всі на своєму місці і всі мають свою роль у історії.

Сюжет тупо як фільм (або як серіал Паперовий дім). План, проблема, новий план, трохи магії, трохи кохання, трохи хаосу і удачі. Я реально вірила в кожен момент (окрім віку персонажів, але я уявляла що їм усім по 20+ років). І ще що сподобалось, що книжка темна, але не депресивна. Тут є і біль, і втрати, але при цьому є надія, гумор і любов у різних проявах.

Однозначно ставлю їй нескінченність з 5 і навіть більше. Ця книга назавжди в моєму серці.

Загалом мені Четверте крило сподобалось, але улюбленим та найкращим за увесь час воно не стало. Я повністю розумію, чому воно таке популярне, тут є всі елементи які так люблять фанати роментезі: магічна школа, дракони, сильна героїня, від ворогів до коханців, багато драми, інтиму, інтриг.

Головна героїня Вайолет мені спочатку сподобалась, бо вона не типова сильна дівчина, а навпаки з фізичними труднощами і відмінностями від інших, з якими їй доводилося справлятися. Але чим далі, тим більше все починало виглядати як «я особлива, бо авторка так вирішила» і, якщо чесно, це почало трохи дратувати.

Сюжет місцями цікавий, а місцями дуже передбачуваний (особливо кінець, я майже з самого початку здогадалась, що буде і коли це нарешті сталося, то тільки думаєш "ну ок"). Із плюсів: усі сцени з драконами класні і магічна система/школа цікава, хоча пояснень хотілося б трохи більше. Світ ніби є, але водночас не до кінця відчувається «живим», сподіваюсь це виправиться у наступних частинах.

А ще ж є романтична лінія... Вона зайшла мені десь на 50%, бо я люблю тему ворогів до коханців, але тут усе якось занадто швидко перейшло від одного до іншого і я в це просто не повірила. Іноді виникало відчуття, що я читаю фанфік, забагато драми та моментів «я вмираю, але не скажу тобі правду, бо ти маєш сама здогадатися і прочитати мої думки».

Це було нормально, навіть затягнуло в кількох моментах, але не настільки щоб я прямо одразу бігла за продовженням. Прочитаю другу частину, але точно не найближчим часом.

Безмежно обожнюю цю серію! Напруга, інтриги, двозначна мораль, фейрі, все як лікар прописав. Джуд — головна героїня, яку хочеться одночасно обійняти і оминати девʼятою дорогою, а Кардан… навіть не знаю що про нього сказати) У першій частині він токсичний, чарівний, жорстокий👀, словом ідеальний як антигерой, але далі розкривається зовсім по іншому. Ковтнула за кілька днів і одразу полізла за продовженням.

Дуже довго бачила її всюди і нарешті вирішила зробити свій висновок. Я на неї залипла, це дуже красива, ніжна і емоційна історія. Образи Аїда і Персефони по-сучасному переосмислені і тут немає банального “поганий хлопець і невинна дівчинка”.

Аїд тут не типовий жорстокий бог підземного світу, як це буває в інших схожих книгах, а людина з комплексами, травмами і реальною турботою про інших. Персефона теж не просто наївна, вона змінюється і за нею цікаво спостерігати. Їхня динаміка дуже мила, але не завжди проста і це круто.

Обожнюю візуальний стиль в якому створений комікс, віват дуже постарався, усе виглядає неймовірно естетично і впізнавано. Особливо ці кольорові асоціації для кожного персонажа прямо візуальне задоволення.

З нетерпінням чекаю коли ж вже вийде продовження.

Я довго відкладала цю книжку, бо боялась, що вона мене розчарує, аж занадто всі її хвалили і англійська в Цирцеї йшла важкувато. Але зрештою сіла прочитати і ні разу не шкодую. Міллер ідеально передає атмосферу давньої Греції, але не вантажить зайвими деталями, все тримає на рівні почуттів і внутрішніх конфліктів.

Розповідь від імені Патрокла це чудове рішення. Через його очі Ахіллес виглядає не як недосяжний напівбог, найкращий з греків, а як звичайний красивий і страшенно впертий хлопець. Їхні стосунки з Патроклом розвиваються повільно та природно. Вони не ідеальні, не надто романтизовані (хіба що трохи), але загалом виглядають щиро.

Місцями книга йшла трохи повільно. Деякі сцени розтягнуті, особливо на початку, але чим далі, тим більше затягує. Троянська війна не в центрі сюжету, але її тінь постійно нависає над героями. Книга не фокусується на політиці чи самих битвах занадто багато, вона більше тримає фокус на особистому, на тому, що відчуває людина, коли навколо руйнується увесь її світ. І навіть знаючи, чим усе закінчиться (бо ми всі знаємо…) я все одно сподівалась, що станеться диво.

Поставила 4.5 з 5, бо якби трохи менше розтягнутості і більше ритму, вона була б ідеальна. Але все одно це сильна історія і вам вона потрібна, якщо любите міфи, скло на сніданок і трішки розбите серце після читання.