Книга справила на мене глибоке враження. І принципами з неї я дійсно користуюся, а не прочитала й забула. "Есенціалізм" варто читати кожному, хто постійно працює, розривається між справами, а часу все одно не вистачає.


Нещодавно перечитала книгу українською і готова поділитися основними ідеями, досвідом та враженнями.

Есенціалізм – це не про тайм-менеджмент і не про встигнути більше. Це про те, як робити менше, але краще. Про усвідомлений вибір, про те, щоб самому визначати пріоритети, а не дозволяти іншим вирішувати за вас.

Ключові ідеї книги

✅ Не намагайтесь встигнути все

«Шлях есенціаліста передбачає відмову від переконання, що ми можемо встигнути все. Натомість він вимагає, щоб ми реально дивилися на речі й приймали важкі рішення»

✅ Визначайте пріоритети

«Коли ми відмовляємося від власної здатності вибирати, щось інше або хтось інший втручається і вибирає за нас»

«Вибір – це дія. Це не те, що у вас є, – це те, що ми повинні зробити»

«Якщо є одна справа, від якої ви в захваті і в якій можете стати найкращим, треба займатися тільки цією справою»

«Якщо не очевидно, що це «Так», то очевидно, що це «Ні»»

✅ Навчиться відмовляти

«Межі – це джерело свободи»

«Можна сказати «Ні» і шкодувати декілька хвилин, а можна сказати «Так» і шкодувати багато днів, тижнів, місяців, навіть років»

«Вчасно сказане «Ні» може змінити хід історії»

Мій досвід

🐿 В мене завжди купа ідей, справ, роботи. І все ОК з тайм-менеджментом — я багато встигала. Але з роками зрозуміла, що перезавантаження, особливо справами, які тобі не цікаві, веде до вигоряння та депресії. І режим «білка в колесі» з кожним роком все важче дається. Ближче до 40 енергії стає менше, і вже не хочеться розпорошувати її. І взагалі, приходить розуміння, що життям треба наслоджуватись і витрачати час на дійсно важливі речі.

Тож мистецтву розставляти пріоритети та відмовляти дійсно варто навчитися. Тепер коли я відчуваю, що справ стає забагато, я не думаю про те, як все встигнути, а ставлю собі питання есенціаліста: «Від чого я маю/можу відмовитись?».

👎 А ще взяла собі за правило принцип «Якщо не очевидно, що це «Так», то очевидно, що це «Ні»». Використовую у всіх сферах життя, як тільки виникають сумніви. Дуже допомагає не витрачати час на роздуми та "натягування сови на глобус".

Тож книгу раджу всім.

Книга захопила та вразила!

Сюжет, судячи з анотації, видається насичений подіями. Так і є — екшену вистачає.

📖 Книга об'ємна, 500 сторінок дрібним шрифтом. Бачила в відгуках, що можна її вдвічі скоротити. В мене такого бажання не виникало. Навпаки сподобалося, що окрім екшену є психологія, опис почуттів травмованих героїв.

Для мене поєднання динамічного сюжету з психологією — супер-комбо. Бо часто буває, що є тільки опис подій, без рефлексій. Або багато психології, але подій мало й книга доволі повільна. Тут усе збалансовано. Сподобалося і як це написано — купу стикерів витратила на цитати.

Ця книга про:

❤️ Кохання та складні взаємини

"Любов живе не 3, 7 чи 10 років. Любов живе, допоки ви ділитесь улюбленою музикою, кохаєтеся в кінотеатрі, поки на екрані вовтузиться людина-павук, смієтеся з одних і тих самих мемів і готові чути людину поруч."
"Ярик так і не зрозумів, коли їхнє кохання вкупі з порозумінням зібрало речі і з'їхало з цих начебто затишних стін. А він, так і не зумівши жодного разу по-справжньому викричатися, далі грав роль люблячого чоловіка і батька."
"Дарка не могла вкласти цю штовханину емоцій у собі в осмислені форми і готові сенси, але розуміла, що прогледіла якийсь дуже важливий етап зміну чоловікові, з яким ділила ліжко."

👻 Чужі таємниці та власні кошмари

"Правда добивала. Для найкращого, найсміливішого в собі Дарці завжди бракувало слів, мужності і нагоди. Усередині неї розкинулося ціле кладовище непромовленого."
"Хай там що, а вона мусить розповісти про все Ярику. Хрест, що його Дарка тягла на собі більшу частину життя, ніяк не пролазив у вушко голки майбутнього, на яке заслуговував кожен з них."
Усередині Ярика продовжувало наростати тривожне передчуття небезпеки. Щось невідворотно мчало назустріч в'язкий рутині його життя. Нещодавно з'ява Кумарджака була тому невідпорним свідченням."

🧠 Психологічні травми та ПТСР

"Хоча Яна відчувала силу сліз і полегкість, яку вони приносили з собою, плакати дітям у цій країні забороняли."
"Війна залишилась далеко та продовжувала бути чимось значно більшим за просто фрагменти минулого чи травми. Наче поділила його навпіл, частину кинула напризволяще десь там, частину повернула додому, заповнивши собою втрачену половину."
"Коли тебе, зрешеченого осколками, через пів країни везуть у закритій труні додому, ти вигідний персонаж, ти герой. Пам'ятник тобі, квіти, промови під прапорами, хороше місце на кладовищі. З живими героями складніше, вони багато бачили, чули, мають звичку не мовчати…"

Ложка дьогтю для мене — забагато матюччя. Навіть в тих випадках, коли, здавалося б, воно зайве.

Також попереджаю, що книга важка — багато тригерів, темряви й бруду. Якщо не любите таке, то читати не раджу. Але мене, при всій важкості книги, як магнітом тягнуло продовжувати. Особливо ближче до кінця. Там раптово такі несподіванки відкрилися! А потім напруга не відпускала до самого фіналу. Який теж не розчарував.

Оцінка 9 ⭐️ з 10 — знизила за ненормативну лексику. Точніше за її кількість. Але поціновувачам психологічних трилерів читати раджу.

Першу книгу я купила півтора року тому на KievBookfest. І вона так сподобалася доньці, що тепер маємо всю колекцію з 10 книжок. І навіть "мерч" 😽

Серія про Чі — комікси, і вони точно будуть цікаві та корисні, коли дитина тільки починає читати. Як і завжди в коміксах, тут мало тексту, але багато картинок. І котиків 🐱

Донька вже читає сама і звичайні книжки, але Чі — то любов, до якої вона повертається майже кожного дня 😻

🎄 І якщо вже ми заговорили про дитячі книжки й свята, розкажу вам про книгу «Одного разу на Різдво». Це світла й цікава історія, яка сподобається і хлопчикам, і дівчаткам.

Книга розрахована на вік 6-8 років, але це для самостійного читання. Я читала її дітям набагато раніше.

Крім чудового тексту, книга може похвалитися якісним папером та надзвичайно гарними ілюстраціями. Вже кілька років поспіль ми перечитуємо її в період різдвяних свят. Цього року донька вперше буде читати її сама ❤️

Це моє перше знайомство з творчістю авторки, досить вдале — бо є бажання це знайомство продовжувати. Не так вже й багато книг, які написані про війну та вимушену еміграцію, і при цьому легкі та смішні.

Але є й але…

🪜Перша частина книги, в який описувалося сумісне проживання біженців в домі Толіка в Іспанії, мені сподобалося. Я гучно сміялася та згадувала тимчасове перебування у друзів в Словенії — 8 людей різних поколінь зі своїми потребами, 2 коти та пес в одному будинку. Досвід не назвеш простим, нам всім би не завадила драбина та кімната для усамітнення, але читати про переживання Толіка було смішно.

"Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить – наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори."

"Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти – то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою."

Окрема тема — проживання батьків та дорослих дітей разом:

"Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником."

“Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять.”

Звісно, не обійшлось без знайомих багатьом мук совісті через те, що хтось на фронті, в окупації або "по підвалах", а в тебе наче все добре:

"Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують".

Звісно, згадали родичів, в яких "не все так однозначно":

"-Доцю,- спитав якось Анатолій Степанович,- а де всі твої родичі?
-- Я на цім світі кругла сирота,- відказала Поліна.
Згодом виявилося, що Полінина мама в цілковитому здоров'ї викладає філософію в окупованому Криму."

Тож опис сумісного проживання, психології та морального стану героїв в першій частині просто прекрасний — вони стали наче рідними.

🤷‍♀️ Але в другій частині книги почалося соціальне життя — спілкування з місцевими жителями, вечірки з «хорошими руськими». Додалися інші герої, які вже не сприймалися так органічно. Кудись майже зник гумор, почався сумбур…

Любовна лінія та фінал теж здалися непереконливими та сумбурними, тому оцінка вийшла не такою високою, якою могла б бути, якби книга не втратила початкового рівня.