Про цю жінку чули майже всі. Комусь її ім’я знайоме з історичних розвідок, хтось дивився про неї кіно, а хтось користувався серією польської косметики, названої на її честь. Прекрасна полька, якій вдалося підкорити серце славетного полководця і мудрого правителя. Якою вона була насправді, що привело її до алькову Наполеона, як складалася її доля? На ці питання спробував відповісти знаний український письменник Василь Добрянський у своєму новому романі «Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона».
Добрянський добре відомий нашому читачеві творами, написаними в дещо інших жанрах, аніж біографічний роман. До цього він написав чимало детективно-пригодницьких книжок, серед яких є й романи, створені на історичному матеріалі. А тут «чиста», хоча й, звичайно, белетризована біографія реальної історичної особи. Цей жанр був надзвичайно популярним за радянських часів, коли автори на потребу часу створювали величні образи яскравих діячів минулого. Потім він підупав і зараз аналогічні твори зустрінеш не часто (хоча наш буремний час буквально кричить щодо необхідності нових книжок про діяння славних предків українців). Тому Добрянський трохи ризикував, вийшовши на книжковий ринок з романом про життя прекрасної польки, яка померла двісті років тому і практично не пов’язана з вітчизняною історією. Так, для наших сусідів-поляків це, беззаперечно, ікона, легенда. А для нас? Чи може вона нас зацікавити в цей жорстокий і суворий час? Чому навчить, про що свідчитиме?
Як не дивно, може і зацікавити, і навчити. Бо ситуація, змальована Добрянським у романі, і час, обраний письменником для відтворення, дотичні до нашого часу. Війна і доля країни – ось про що пише романіст. Війна примушує суспільство шукати сильного союзника, який би допоміг, захистив від зовнішнього хижака, що рве Вітчизну на шматки, і разом з тим шукати засобів для порятунку. Чи не нагадує це те, що відбувається з нами зараз? Польща також колись була частиною Російської імперії (і не лише її), якій врешті-решт таки пощастило відновити свою державність (аж двічі впродовж буремного ХХ століття). Чим не приклад для України? Так, не став Наполеон визволителем нації, не виправдав покладених на нього сподівань. Проте ще й досі поляки вдячні йому за саму спробу допомогти їм, про що свідчать рядки з їх національного гімну: «Дав нам приклад Бонапарте, як звитяжить маєм».
Цей роман поза всім тим, що в нім є, про жертву, покладену на вівтар любові до Вітчизни. Драматична історія молодої польки Марії Валевської дуже нагадує сюжет новели Мопассана «Пампушка». І там, і там суспільство вимагає від дівчини пожертвувати собою, віддавшись іноземцю, щоб врятувати інших. Спочатку героїня Добрянського сама відчуває себе чимось на кшталт повії, змушеної при живому чоловікові віддавати своє тіло на поталу чужинцю. Переживання Марії викликають гаряче співчуття, а резони, які наводять польські сутенери-аристократи не сприймаються серйозно. Як можуть люди, які вважають себе добрими християнами, штовхати молодицю в гріх? Увесь короткий життєвий шлях, пройдений юною графинею до цього, був сповнений втратами й стражданнями. Невже вона приречена на довічні страждання?
Сам момент «жертвопринесення», після якого Марія відроджується, немов фенікс з попелу, готовою до нового кохання, прописано трохи невиразно. Зрозуміло, що це досить складна і делікатна ситуація. І все ж... Далі вже все йде ладно й складно. Характери і Марії, і Наполеона показані у повноті і є психологічно вмотивованими і достовірними. Історія їх шаленого, хоча й короткого роману викладена в подробицях, ретельно реконструйованих автором внаслідок опрацювання численних історичних джерел. Доля зіштовхує красуню й імператора в трагічні для володаря Франції моменти. Марія стає для нього (власне як і він для неї) рятівним кругом. Вона названа письменником «фатальною», себто, «доленосною». Так і є, хоча «фатальна» має дещо інше, більш негативне тлумачення.
Окрім героїні і героя в романі виступає ще безліч реальних постатей того часу. Про одних сказано більш докладно, інші згадуються побіжно. Вдачею, поза сумнівом, є образи старого графа Валевського, письменниці-феміністки Жермени де Сталь, представника польської аристократії князя Юзефа Понятовського. Вміло відтворено місцевий колорит описуваних локацій. Автор не переобтяжує оповідь надмірними подробицями, даючи їх рівно стільки, щоб зробити картинку достовірною. Досить вдало вирішено питання і щодо мовної характеристики персонажів. Як на наш смак, то сюжету трохи не вистачає «екшену», динаміки. Проте додавання до колізії авантюрно-пригодницького елементу, майстром чого є Добрянський, навряд чи покращило б твір, який за жанром є зовсім не любовно-сентиментальним або ж історико-авантюрним романом.

Десь сорок з гаком років тому видавалася й була досить популярною серія історико-революційних творів «Полум’яні революціонери», героями яких були «борці за волю народу». Вони змагалися у спритності з мерзенними царськими посіпаками, розповсюджуючи і ховаючи підпільну літературу, тікаючи з в’язниці або каторги, збираючи навколо себе робітничі гуртки, організовуючи страйки й демонстрації, грабуючи банки ненажерливих багатіїв аби передати вкрадені гроші на потреби партії. Новий роман Андрія Кокотюхи «Ва-банк у Харкові», вийди він у ті часи за умов подолання тенет радянської цензури, мабуть, був би надрукований саме в цій серії. Адже сюжет його точно вписується в її жанрові рамки: група революціонерів (навіть дві, одна з яких пов’язана з національно-визвольним рухом), використовуючи кримінальних злочинців, робить «екс» (термінологія того часу), щоб віддати гроші на святу справу. Проте вийшов він у наші дні, тому є певні «але»…
Ця книга трохи незвична для сучасної української белетристики, бо відроджує трохи призабутий у нас жанр авантюрно-пригодницького роману, головним героєм якого є невловимий і спритний симпатичний злочинець, який протистоїть офіційній владі і постійно знущається з її представників. Найкраще цей жанр було представлено у французькій літературі численними романами про пригоди Рокамболя і Арсена Люпена. Цей останній неодноразово згадується на сторінках книги Кокотюхи, ставлячи її у певний жанровий ряд. У вуста персонажів автор часто вкладає свої власні думки щодо ролі розважальної літератури, обстоюючи її рівноправ’я з літературою «високою».
Романіст дає читачеві ключ для розуміння свого твору, його задуму, головної ідеї, образної системи. А задум цей, як на нашу думку, полягав у тому, щоб, насамперед, показати славне місто Харків та його мешканців на початку ХХ століття, точніше в період першої світової війни. Паралелі з нашим часом явні. Велике місто, нікому не потрібна жахлива війна, налякані й зневірені люди, які шукають свого місця під сонцем. Видалося, що саме це було головним для автора, а не численні хитромудрі плани грабіжників і анархістів щодо пограбування банків.
Досить вдало змальовано місцевий колорит. Кокотюха не вперше розробляє харківську тематику в своїх творах. Перша спроба відтворити образ славного центру Слобожанщини була зроблена в одному з романів циклу «Вигнанець» - «Вигнанець і перевертень». Щоправда, події твору відбувались переважно в заміському маєтку, тому сам Харків залишився десь на периферії сюжету. У «Ва-банку» він стає повноправним героєм оповіді. Змальовано багато історичних локацій, пам’яток архітектури, згадано реальних діячів харківського суспільства 1916 року, ба, сам сюжет з пограбуванням банку взятий з реальної історії. Аби розширити інтертекстуальний простір твору, на додачу до пригод Арсена Люпена Кокотюха вводить до оповіді фігуру відомого сищика царських часів Аркадія Кошка, який також був героєм багатьох пригодницьких оповідань і повістей, які масово видавались у Російській імперії межі ХІХ-ХХ століть.
Цікавим видалось те, що в романі практично немає позитивних героїв. Ані брати Пугачі, ані полум’яні революціонери Бродського, ані представники польського вояцтва, прибулі до Харкова з Одеси, не можуть називатись позитивними. Звичайно ж, немає таких і серед царських поліційних чиновників, хоча Кошко зображений з відкритою симпатією (мабуть, з огляду на роль його фігури у становленні розважальної літератури). Павло Пугач – «благородний» злодій на прізвисько Артист і його брат Прохор – фактичний мозок злодійського тандему не викликають симпатії з огляду на обставини, в яких вони діють. Революціонери ж показані справжніми бандитами-зарізяками, для яких людське життя нічого не варте. Захоплення викликають хіба що хитромудрі плани Прохора з пограбування банків. Тож сумний фінал більшості з персонажів не викликає такого вже великого смутку. Як то кажеться, катюзі по заслузі.
Письменник і видавець обіцяють продовження, де події відбуватимуться у вузлові для суспільства і Харкова моменти. Що ж, чекаємо…

Дуже гарний роман і по-справжньому гарний ретродетектив. Саме ретро, а не історичний, бо події відбуваються у недалекому минулому, а саме у 1981 році. Нещодавно відбулася Олімпіада-80, а за рік до цього розпочалася війна в Афганістані, куди засилали молодих і здорових радянських хлопців виконувати «інтернаціональний борг». Через рік не стане Брежнєва, а слідом за ним майже й усього геронтократичного Політбюро ЦК КПРС. Цікавий історичний момент, і для мене особисто цікавий тим, що я вступав у велике життя, закінчивши цього року десятирічку і обравши для себе фах філолога. Чи гадали ми, що за якихось-то 10 років СРСР не стане? Звичайно, ні. Чи бачили ми, що відбувалось навколо? Звичайно, так. І не мовчали. Принаймні, серед тих, кого вважали «своїми». Оці от настрої в суспільстві дуже добре відобразив Кокотюха в своєму романі. Помістивши їх у привабливу детективну обгортку. Фабулою твору стає відрядження столичного (київського) слідчого Ігоря Князевича до глухого провінційного села на Тернопільщині, де скоєно вбивства трьох людей з «номенклатури». Розібратися, що й до чого мусить герой, аби хоч трохи виправдатись перед начальством за «провину», повʼязану з тим, що випадково поліз не туди, куди треба. Дуже добре, до дрібних деталей показано тогочасне життя й побут радянських людей. Поволі, потихеньку ми дізнаємось, чим жили тоді українці, що їли, пили, скільки платили за горілку, пиво, морозиво. Як лаяли владу, як сподівались на краще життя. Тощо. Фінал зрозумілий і, слава Богу, «не зовсім» трагічний. Як я й люблю. Написано гарною, соковитою мовою. Сюжет ніде не провисає. Практично немає невідповідностей і анахронізмів.

Чи можна двічі увійти в ту саму річку? Хто його знає, може Геракліт і був правий, сказавши це, але чому б не спробувати спростувати це твердження? Мабуть, приблизно так гадав молодий лікар-хірург Олекса Камінський, приймаючи запрошення від старих студентських подруг Романії і Зої приїхати з Англії до глухого українського містечка Суха Криниця аби розібратися з тим, що за примари минулого турбують Зою. І треба ж було йому встряти до розслідування кримінальної справи щодо зникнення ще одного прибульця з-за кордону. Та ще й стати одним з підозрюваних у ймовірному вбивстві.
Новий твір знаного майстра українського детективного роману Василь Добрянський «Самотній ворон» належить до однієї з жанрових відгалужень кримінальної літератури – провінційного детективу. Типовими ознаками його є неквапливість оповіді, трохи сповільнене розгортання сюжету, наявність якоїсь місцевої жахливої або романтичної легенди, з якою пов’язують злочини, що тут відбуваються. А ще існування певної загадкової локації, зазвичай якогось занедбаного старовинного маєтку, замку або просто будинку, що стає зосередженням зловорожих сил. Усе це є у «Самотньому вороні», причому подане у фірмовій стилістиці Добрянського, яка відрізняється витонченістю фраз і думок.
Трохи неквапливий спочатку сюжет, рушійною силою якого стає психологічний двобій головного героя Олекси Камінського – такого собі рефлексуючого, трохи втомленого від життя чоловіка середнього віку з місцевим поліцейським капітаном Григорієм Лютим – типовим шерифом з американських кінофільмів, поступово набирає драматизму. До новітнього злочину додаються ще й попередні, схожі за «почерком», що вибудовує версію про роботу маніяка-убивці. В Олекси ж є й свої скелети у шафі, які не дають спокою ані йому, ані його подругам. Письменник досить вміло створює психологічні портрети героїв і персонажів, логічно вмотивовуючи їхні вчинки.
У тексті відчувається вправність Добрянського – автора ретродетективів. До сучасного сюжету доволі вправно вписано місцеву легенду про криваву шляхтянку Луїзу Мертву, яка нагадує легендарну графиню Ельжбету Баторі. Примари минулого владно проникають у сучасність, стаючи майже повноправними діючими особами. Інколи, щоправда, автор передає тут куті меду і оповідь набуває мелодраматичного звучання. Хоча це не дуже впливає на загальну тональність тексту.
Складним завданням для письменника тут було поєднання любовно-сентиментальної лінії з детективною. Практично від самого початку твору ми бачимо, що намагання Олекси вибудувати якісь стосунки зі своєю колишньою пасією Романією повністю підтверджують слова Геракліта щодо річки, до якої не можна ступити двічі. Проте герой уперто борсається, пливучи проти течії, а воно все не виходить і не виходить підлаштуватись під плин води. І ми так і не отримуємо ніякої відповіді на питання щодо подальшої долі Олекси, Романії і Зої. Начебто, все з’ясовано, машкари зняті, примари минулого зникають, а деякі питання лишаються. Хоча, може, так і треба? Адже коли дані відповіді на всі питання, то далі стає нецікаво...

Юний Орест (по-домашньому Орко) Лінинський, успішно склавши зимову сесію у львівському Францишканському університеті, приїздить у березні 1905 року до рідного Старого Самбора на вакації. І треба ж такому статися, що прямо на вокзалі він стає свідком раптової і жахливої смерті юної дівчини Марусі – подружки своєї сестри Дори. А за кілька годин Дору заарештовують за підозрою у навмисному отруєнні подруги, яка заходила до дому Лінинських незадовго до трагедії. Звичайно, Орко не вірить у те, що Дора могла скоїти злочин і береться довести її невинуватість.
Черговий твір київської письменниці Наталі Тисовської «Справа про чорну ропу» написано в популярному нині жанрі історико-кримінального роману (або ж ретродетективу). Події відбуваються навесні 1905 року у Галичини. Локаціями, про які йде тут мова, є Старий Самбір і знайомий нам по творам Івана Франка про ріпників Борислав. Галичина не вперше стає місцем паломництва авторів вітчизняних ретро-криміналів. Успішно оспівали її такі знані майстри жанру як Андрій Кокотюха, Богдан Коломийчук. Проте вони зосереджувались переважно на показі перлини регіону Львова, тоді як Тисовська повела нас до глибинки. У змальованих нею малих містечках життя вирує так само бурхливо, як і у блискучому місті Лева. Тут трапляються особисті трагедії, гучні шахрайства, криваві вбивства тощо. Сюжет «Справи про чорну ропу» й є переплетінням кількох таких злочинів, які зростаються в одну кримінальну справу.
Візитівкою цієї книжки є її особливий стиль. Письменниця використовує як у мові героя та персонажів, так подекуди й в авторських описах неповторну місцеву говірку, яка є сумішшю лексики з української, польської, німецької, юдейської і ще якихось-то мов – мов тих народів, які населяли тогочасну Галичину. Авторка малює майже ідилічну картину інтернаціонального суспільства, яке процвітає під мудрим шістдесятирічним правлінням цісаря Франца-Йосифа І, чий парадний портрет з іронічними коментарями розглядає головний герой у залі суду. В той самий час у сусідні Російській імперії панує безлад, викликаний поразкою у війні з Японією. Обізнані люди пророкують кінець самодержавства, яке пішло на створення парламенту – Думи. В принципі, оригінальний стиль, у якому автори намагаються відтворити історичну говірку описуваних ними людей конкретної місцевості у конкретну епоху, не винахід романістки. Це ж намагаються робити й інші автори історичних творів, починаючи від Вальтера Скотта. Головне тут не впасти у крайність, коли читач практично перестає розуміти і сприймати оповідь. Тисовській це, нашу думку, вдалося. Тим більше, що роман містить спеціальний словник вживаних у тексті діалектних слів.
Мабуть, через надто юний вік героя і більшості його друзів-сподвижників і ворогів роман сприймається як підліткова література. Надто по-дитячому сприймають оточуючий світ Орко та його близькі. Вони в усьому хочуть бачити Добро, яке неодмінно повинно перемогти Зло. Тому й ідуть навпростець у своїх розслідуваннях і викриттях, не замислюючись над наслідками. А світ же не такий добрий, як показує авторка. Орко, Дора, Осипко, Ніля вряди годи наражаються на смертельну небезпеку, з якої рятуються якимись дивами. Звісно, вони на порозі великого життя, яке вже стукає в їхні серця першим коханням, надіями й сподіваннями на гарне й безтурботне майбутнє. Хочеться побачити їх дорослими людьми, які знайшли свої життєві стежки. Орко напівжартома хоче перейти з філософського на юридичний факультет. Хто зна, може перед нами початок великого циклу про «Розшукове бюро Ореста Лінинського»…