З першої сторінки (та й з анотації) ми розуміємо, що щось трапилось у жахливому місці. Є загиблі, вцілілі, а одну дівчину затримали, бо мали підозри щодо її співпраці зі злочинцем. І далі майже весь твір - це події в кімнаті для допитів: розповідь дівчини про дивний Сад, як вона туди потрапила, про її життя до Саду і що ж там все-таки сталося?

По сюжету. Спочатку було гидко, страшно й красиво. Потім стало гидко, страшно й нудно, бо десь на середині оповіді виникла думка, що трилер почав перетворюватися на дарк роман. До моменту, доки не з'явився останній Метелик. Тут я вже о 2 ночі ревіла й не могла заснути, доки не дочитала до кінця.

Опис життя Метеликів — суцільний жах, безвихідь і викривлене сприйняття реальності (інакше не можна, бо збожеволієш). Нагадує сучасність, коли українці живуть у війні й знаходять причини з цього сміятися.
📌 "Це було збочення, це було неправильно, і химерно, і все ж якимсь незрозумілим чином це допомагало нам почуватися краще"
📌 "У цього чоловіка був неймовірний талант — бачити лишень те, що йому кортіло"
📌 "Схоже, я так призвичаїлась до жахіть Саду, що забула, яким страшним може бути зовнішній світ "

З мінусів. Іноді авторка перегинає палицю й виходить зворотний ефект. Замість жаху відчуваєш недовіру й сміх. Й у фіналі перебрала.
Але не жалкую, що прочитала, ще кілька днів буду відходити від цієї моторошної історії.

Хто хоче поностальгувати за серіалом "Відчайдушні домогосподарки" - трилогія про Міллі саме для вас. За гарними фасадами може бути сховано все, що завгодно. Як і в попередніх двох книгах, перша частина — розповідь про рутинне життя Міллі. Цікаво спостерігати, як склалося її життя через приблизно 15 років. Ще сподобалося, що повертаються старі знайомі з попередніх книг: друг-поліцейський, дивна дівчинка Вінчестерів. Як завжди у Фріди Мак-Фадден, перша частина книги може бути трішки нуднуватою. Тут же ВСЕ почалося аж на останніх ста сторінках. У цій книзі є вкрай важливе нагадування: завжди висловлюйте свої думки через рот. Особливо з дітьми, бо вони змалку все розуміють, хоча можуть інтерпретувати по-своєму. Дивно, що в сім'ї були такі щирі взаємини, а в найвідповідальніший момент діти промовчали. Але це діти. Піду поговорю з своєю 10-річкою.