«Сонджу» Вондра Чан

Розповідь охоплює 23 роки життя молодої жінки Сонджу (в період з 1946 по 1969 рік) та показує численні труднощі пов'язані з родиною, застарілі традиції, війну, втрати через смерть і втрати через примхи життя в Кореї, що змінюється з шаленою швидкістю. Чудовий твір, написаний простою, але пишною мовою.

Батьки Сонджу влаштовують їй шлюб по домовленості з сином багатого фермера далеко від прогресивного Сеулу. Після завершення школи, вона втрачає можливість сучасного та омріяного “західного” життя, яке вона собі уявляла, з чоловіком, який називає її рівною собі.

Ось тут і починається історія. Ми проживаємо наступні два десятиліття з цією свавільною, вольовою та сміливою жінкою, яка ніколи не задовільняється тим, що їй не до вподоби.

“Суть усього живого – воля. Треба боротися до самого кінця, як цей бур’ян. Їй теж треба було дати відсіч своїй матері та стояти на своєму до самого кінця. Так сказала собі Сонджу перед тим, як проковтнути гіркий клубок та перейти до наступного бур’яну”.

Сюжетна лінія була написана настільки добре, що ви можете відчути, як виросли поруч із Сонджу, фактично живучи її життям і ситуацією, в якій вона опинилася. Її емоції, особливо її відчай і гнів через те, що її життя здавалося не таким, яким вона хотіла бути, були настільки реальними та людяними, що ви не можете не відчувати те саме.

Іноді вона сумнівається в собі, іноді сумнівається в тій злості, яку відчуває до рідних та близьких людей. Життя підкидало їй все нові випробування, та все ж вона міцно стояла на ногах і всюди намагалась знайти позитив і сили жити далі.

“– Я суперечу сама собі. Мої думки розмиті. Я не можу тверезо мислити.
– А я й не знаю, чи є взагалі на світі люди, які можуть. Більшість із нас просто йде вперед, іноді розгублено, іноді чітко та тверезо, але частіше навіть не думаючи.”

«Сонджу» — це книга, яка ставить запитання, чим ми готові пожертвувати заради власної свободи та незалежності. Книга, яка розкриває не так протистояння стражданням та трагедіям, а показує на що здатні витривалість та прагнення до самореалізації. Книга, про набуття рівності і боротьбу проти стереотипів суспільства. Прекрасна історія сильної жіночої фігури.

Мені здається, що не можна точно сказати про що ця книга. Кожен може знайти в ній свої сенси, або те, що найбільше болить.

Розповідь починається з того, що одного ранку Джінг-хай прокинулася після кошмару та чітко зрозуміла – вона більше ніколи не їстиме м’яса.

Цікаво, що розповідь поділена на три розділи, але ведеться не від імені головної героїні Джінг-хай, а від її чоловіка білого комірця, потім від хтивого свояка відеохудожника та наостанок від сестри Джінг-хай, яка загубилась у своїх турботах.

На мою думку, авторка зобразила багато тем в цій невеликий книзі. Психічна хвороба, емансипація, (корейські) соціальні норми, домашнє насилля, обов’язок vs свобода, почуття провини – так багато всього, що потрібно зрозуміти, але все це поєднується бездоганно.

Головна героїня стає вегетаріанкою, а згодом взагалі відмовляється їсти. Так можна інтерпретувати те, що вона відмовляється від соціальних норм, які їй нав’язували оточуючі та сім’я. Ця відмова показувалась ще з початку твору - нелюбов до бюстгальтерів, рання ознака її бажання буквально скинути атрибути людського життя.

Я підтримую думку про те, що головна героїня вирішила стати рослиною, бо рослини не чинять насилля, від якого саме потерпала вона.

Проте виявляється, що відмова від м’яса, щоб стати максимально “рослинною”, означає позбутися ідентичності як такої, оскільки Джінг-хай стає полотном, на якому кожен із трьох оповідачів виписує власні страхи та тривоги або ж робить її засобом для досягнення власної мети.

“Розумієш, я й не знала. Я думала, що дерева ростуть догори. А зараз я дізналась, що вони всі тримаються за землю руками… Усі вони стоять на головах… А знаєш, як я здогадалася? Я спала, і мені снилося, що я стою на голові, а з мого тіла виростає листя, з рук простягається коріння і я вгрузаю в землю, глибше й глибше”.

Сильний, тривожний, але прекрасний роман. І знаєте, інколи соціум настільки мене розчаровує, що я й сама хочу стати на голову.

«Три чоловіки для Вільми» Ґюдрун Скреттінґ

Отже, що ми маємо?

✉️ Вільма, 35-річна вчителька музики, асоціальна, трохи занудна і боїться смерті від бананів (та не тільки)
✉️ Батько Вільми, правда вже померлий, тому тут доречніше буде сказати – його листи до доньки
✉️ Патологоанатом Роберт, в якого синдром Туретта і він мимоволі може сказати “член” у найбільш невідповідний момент та який всюди пхає свого носа
✉️ Священник Івар, в якого теплі руки і проблеми в подружньому житті
✉️ Амді, 9-річний хлопчик-вундеркінд, який геніально грає на фортепіано та любить какао

Вільма втратила маму, коли їй було чотири та тітку Рут, яка виховувала її після маминої смерті, у вісімнадцятирічному віці. Аж ось вона дізнається, що мала батька і він теж помер.

“Бо ж не кожного тижня випадає і отримати, і втратити батька за раз (а якщо бути точнішою, то тут у зворотньому порядку)...”

Логічно, що вона мала батька, але вона його ніколи не бачила і не надавала значення тому, що він десь існував. Аж поки на її порозі не з’явились священник з патологоанатомом і не сповістили їй про це, на додачу вручаючи листи від батька.

📝 Читаючи листи як адвент-календар (адже скоро Різдво), Вільма поступово дізнається історію своєї родини: чому вона ніколи не бачилась з батьком, через що її мама померла, а найголовніше чому її батьки не були разом.

Мені сподобалось, як розгорталась динаміка книги — з листів ми дізнавались про кохання батьків Вільми. В той же час Вільма ставала потрохи більш соціальною, завдяки Амді, який порушував її самотність вдома та патологоанатому Роберту, який вічно крутився біля неї.

Для мене - це книга про можливості, які відкриваються перед тобою, коли ти починаєш розуміти себе та жити по-справжньому. Я навіть трохи плакала, але більше все ж усміхалась. Ця історія залишила по собі тепле враження вкінці ❤️

“Пообіцяй мені у цю мить, поки ти на землі, що бігатимеш по траві, співатимеш, кохатимеш, слухатимеш прекрасну музику. Що ти не будеш боятися. Ні, відчини двері, запали світло, збережи кохання, якщо знайдеш його.

Так, найдорожча Вільмо, зроби світ бодай на краплю кращим. Лише на міліметр. У свій унікальний спосіб.”

Прочитавши деякі відгуки, я дізналась, що "Три чоловіки для Вільми" порівнюють з романами Бакмана, тому я тепер ще більше хочу познайомитись з його творчістю. А також прочитати другу книгу про Вільму від авторки.

Ця книжка — це історія про внутрішню силу і спробу зцілитися через любов і дружбу. Водночас сумна, трагічна і з хорошим чорним гумором та сарказмом, вона однозначно спонукає до роздумів над життям та смертю. Найбільше мені сподобався діалог, який немов описує історію з різних кутів зору 🤭:

"— Різдвяне диво, — сказав священник Івар.
— Випадковість, — пробурмотіла я.
— П**да, — сказав Роберт."

Історія розгортається в школі під назвою Ракстер, розташованій на однойменному острові неподалік від материка. Військово-морські сили США помістили школу на карантин через спалах “токсу”, який заразив дівчат і вчителів. Деякі з них через це померли, а інші отримали різні мутації, їм заборонено залишати школу через диких тварин, які також мутували, і лише трьом дівчатам дозволено виходити, щоб принести їжу та інші припаси (які постачають з материка).

Єдине, що мені сподобалося — це атмосфера, читати було часом противно і гидко. Як і має бути в книзі про якісь незрозумілі інфекції.

Але, хочу виокремити наступне: любовна лінія між дівчатами мені взагалі незрозуміла тут — з’явилась вона нізвідки, дівчатам по 15 (?), а приїхали вони до школи ніби ще взагалі в 13, а то й менше років. І оці їхні філософські любовні діалоги взагалі якісь нереальні. Я собі не уявляю, що я так розмовляла б у 15.

Так само незрозуміле те, як вони всі вміють стріляти із дробовика. Тут без коментарів.

І взагалі персонажі в цій книзі були такими плоскими й однозначними, що вони були мені байдужі, я не співчувала. Кінець книги мене розчарував і я зловила себе на думці, що хотіла пошвидше прочитати книгу, щоб розпочати іншу. Я підтримую відкриті фінали, але цей просто здався незавершеним – наче авторка просто не знала, що робити зі своїми героями.

Я б не рекомендувала «Дикі дівчата», але є багато 5-зіркових відгуків, вона може вам сподобатися, але для мене вона не спрацювала взагалі. Я б сказала, це взагалі not my cup of tea. Мені не вистачає детальності Кідрука. Звідки взявся цей токс? Про нього буквально два-три речення написано, а так усе було якось поспішно. Зате про срібне волосся однієї із героїнь повторили разів з десять.

Я повелась на опис книги:

«Трилер про виживання, постапокаліптичний роман й екокритичний феміністичний маніфест водночас — приголомшлива книжка, що діймає до душі.» — Kirkus Reviews

Проте нічого з цього не побачила в книзі, з фемінізму було, мабуть, те, що там купа дівчат на острові? Зате мізогінії, на мою думку, аж занадто.

“Життя - це сон. Нас убиває пробудження. Той, хто позбавляє нас снів, позбавляє нас життя…”

Якщо коротко – історія починається з головного героя Орландо в епоху Єлизавети і закінчується тим самим Орландо, лиш уже головною героїнею 1920-х років. Якщо більш розширено – відбувається багато подій, але для мене основними були моменти самоаналізу, любов до природи та людські стереотипи, розмірковування про життя, час та мистецтво, любов та буденність.

Якщо повністю – я не зможу це описати і раджу вам ознайомитись самостійно. У вас може виникнути багато запитань протягом прочитання, але шукати на них відповіді під час і після прочитання буде приємно та захоплююче.

Це перша книга Вулф (але точно не остання), яку я прочитала і чула, що вона не схожа до інших її творів. Хай там як, мені надзвичайно подобається - її проза така поетична та мрійлива, і часом дотепна.

У цій книзі все текуче: час, стать, оповідь. Розвиток історії непростий, оскільки люди та місця змінюються протягом усієї книги. Проте мені імпонує стиль написання, такий неквапливий, хоча іноді й шалений потік думок.

Варто додати, що роман натхненний сімейною історією письменниці Віти Секвілл-Вест, коханої та близької подруги Вулф.

Найджел Ніколсон, син Секвілл-Вест, писав: «Вплив Віти на Вірджинію проявляється в „Орландо“, найдовшому й найчарівнішому любовному листі в літературі, у якому вона досліджує Віту, переплітає її зі століттями, кидає її від однієї статі до іншої, грається з нею, одягає її в хутро, мережива та смарагди, дражнить її, фліртує з нею, скидає навколо неї пелену туману». (взято з Вікіпедії)

Я б дуже хотіла додати сюди багато цитат, але залишу їх посмакувати вам, якщо вирішите прочитати цей роман. Ось декілька:

“... але коли самотньо сидів під своїм дубом, краплі секунд набухали й надовго зависали у повітрі, й здавалося, ніколи вони не впадуть”.

“Немає пристрасті, сильнішої за шал людини, яка хоче змусити інших вірити в те саме, в що вірить вона. Ніщо так не підриває коріння її щастя і не сповнює люті, як усвідомлення, що хтось інший знецінює те, що вона сама цінує так високо”.

“... тіло й розум перетворюються на конфеті, що сиплеться з мішка, і виникає відчуття, що від твого “я” відколюються маленькі шматочки й що ти зараз знепритомнієш або навіть помреш, – і відкритим залишається питання, чи можна сказати про Орландо, що вона існує у цей момент”.