Джеррі Гопкінс

Ніколи не був прихильником «The Doors» – не моє. Раніше кілька разів намагався слухати, але за винятком 2-3 пісень не заходило. Мабуть, треба було бути під дією великої кількості алкоголю або ще чогось, щоб потрапити на їхню хвилю.

Але ця біографія Джима Моррісона – найбожевільніша біографія з усіх прочитаних! Коротке шалене життя, безрозсудні вчинки, зухвала поведінка. Неймовірно, як в одній особі поєднувався вічно п’яний мудак, що пив алкоголь відрами, і багато читаючий, розумний, харизматичний, чуйний, щедрий хлопець, що багато іронізував і пустував.

Батько Моррісона дослужився до контр-адмірала флоту США, командував авіаносцем і ескадрою, але Джим на якомусь етапі припинив спілкування з батьками і фактично від них відмовився. Більше того, чи не найпровокативнішою його піснею була пісня зі словами прямісінько за «Едіповим комплексом».

Коли читаєш про його життя, то здається, що він робив усе для самознищення і жив одним днем, особливо не переймаючись грошима, нерухомістю, автомобілями, багатством. Він немов метеор, який несподівано спалахнув на небосхилі і дуже швидко згорів. Божевільне життя і загадкова смерть, що породила багато здогадок та пліток.

А ще цікаво було знайти на ютубі ті пісні з концертів «The Doors», які згадуються в книзі і детально описуються. Читаєш переклад пісні і те, що робив на сцені Джим з друзями, й одночасно дивишся це на екрані. Дуже цікаво! Це реально багато чого пояснило. Це як читати якісь коментарі про сюрреалістичну картину, на яку дивишся і нічого не розумієш, поки тобі не починають щось пояснювати… Навіть якось став переоцінювати «The Doors» та їхню творчість.

Хто любить біографічні книжки – не пожалкуєте!

Читаючи про Джима Моррісона, я перебирала різні слова, щоб хоч якось його охарактеризувати. Зрештою, дійшла до висновку, що це людина протиложностей. Крайнощів. Від митця-інтелектуала до алкоголіка і наркомана. Від вихованого, часом сором'язливого хлопця до харизматичного, егоїстичного красеня. Від загубленої душі до демона-руйнівника (в першу чергу, себе ж самого).

І меж між цими протилежностями не було. Він стрибав від світлого до темного боку своєї натури і тим самим часто бентежив оточуючих. Провокатор, бунтівник - Моррісон не тільки сам йшов до кінця, а й випробовував інших, слідкував за людською реакцією. Покласти руку на коліно десятирічної дівчинки в автобусі (це ще задовго до the Doors), вживати наркотики прямо під час виступу, підбурити глядачів вибігти на сцену - це лише кілька випадків.

Прагнув, аби його самого, його пісні, поезії, the Doors та їхню музику сприймали серйозно і при цьому ж безліч разів ставив спільні здобутки під загрозу. Він створив образ, який у висновку почав його переслідувати. Люди вже більше прагнули вистави, енергії, яку він на них виливав, а не творчості. І це його бентежило, як би там не було.

Книга крута. Це настільки глибока робота, дослідження, що я її поставлю в ряд до найкращих цього року. Багато уваги автори надали деталям - наприклад, від гардеробу Моррісона до того, в що був одягнений прокурор на слуханнях.

Навіть якщо ви ніколи не слухали the Doors, але цікавитесь музикою, раджу. Дізнаєтеся, як гартувався рок.