Курт Воннеґут – незаперечний для мене «знак якості». Переказувати Курта Воннеґута не має сенсу – його треба читати. Тому я просто неквапливо читаю і отримую задоволення. Від його фантазії, від глибоких і цікавих думок, від того, як він може писати страшні речі про геноцид вірменського народу чи жахи Другої світової війни і у наступному абзаці утнути якусь іронію чи тонкий гумор.

«Синя Борода» – це автобіографія вигаданого американського художника, абстрактного експресіоніста Рабо Карабекяна, сина вірменських емігрантів, що дивом врятувалися під час геноциду. Він брав участь у Другій світовій, потрапив у полон, втратив око.

Його мистецька кар’єра зазнала краху через неякісні фарби: картини обсипалися, залишилися лише чисті полотна. Проте Рабо Карабекян був досить заможним завдяки тому, що скуповував роботи своїх друзів-художників. Він живе на Лонґ-Айленді, на березі моря у розкішному будинку і має картопляну комору, яку оберігає і нікого до неї не пускає, мов Синя Борода з відомої казки.

Як виявилося згодом, там зберігалися його «загиблі» картини і найголовніша картина його життя, над якою він працював півроку – величезна, детальна й реалістична картина з 5219 персонажами, на якій зображений ранок, що побачив автор, коли прокинувся у перший день по закінченні Другої світової…

Дуже докладна і цікава історія індустрії мікрочипів від 1950-х років і до сьогодні, від піонерів у розробці напівпровідників до сучасних китів мікроелектроніки. Незвично поглянути на цей 70-річний історичний період крізь призму розвитку напівпровідників, чипів, мікросхем. Якщо сказати спрощено, то чип створив сучасний світ.

У книзі багато цікавого про вчених і підприємців, які вивчали й опановували виробництво напівпровідників. Про американську Кремнієву долину і фірми, що розробляють технології та займаються виробництвом. Тут багато про відомі потужні технологічні компанії: американські Intel, AMD, Apple, Nvidia, Micron, Qualcomm; японські Sony, Nikon, Canon; південнокорейську Samsung; китайські Huawei та ZTE; нідерландську ASML та найбільшу тайванську фабрику чіпів TSMC.

У світі є лише кілька потужних фірм, які змагаються у напівпровідникових технологічних перегонах. І одиниці фірм, які виготовляють чипи. Бо ця галузь вимагає постійних і величезних капіталовкладень, а це мало кому під силу. Тому у грі лише гіганти як з точки зору інтелектуального, та і з точки зору фінансового потенціалу.

Ці перегони далеко не завершені, бо на порядку денному боротьба за першість у розробці штучного інтелекту. А значить чипи формуватимуть наше майбутнє.

Як каже автор, фабрика з виготовлення найдосконаліших логічних мікросхем коштує вдвічі дорожче, ніж авіаносець, але передовою вона залишається лише кілька років.

Добре змальовано, як на цих високих технологіях злітали економіки Японії, Південної Кореї, Тайваню.

Також цікаво дізнатися про радянський і китайський шпіонаж у галузі напівпровідників і про те, що це мало що дало. Бо технологія розвивалася настільки швидко, що не було сенсу вкладати величезні кошти та впроваджувати в життя вкрадений «вчорашній день».

Цікаво описано як чипи вплинули і впливають на ведення війни. І чому Тайвань знаходиться під великою загрозою. А разом з Тайванем – ланцюги постачання напівпровідникової продукції та світова економіка загалом, бо будь-який сучасний технологічний товар (від праски чи мікрохвильової печі до сучасного автомобіля, чи ракети) не може існувати без чипів.

Але найцікавіше і найголовніше – як розробка і виробництво чипів впливали і впливають на економічні та геополітичні стратегії.

Невелика, але вельми корисна й своєчасна книга, в якій йде мова не тільки про конспірологію й теорії змови, а й про методи ведення інформаційних війн сьогодення.

В першу чергу книгу варто почитати тим
хто впевнений, що світом править Ротшильд, Рокфеллер чи Сорос;
хто сприймає за правду зміст «Протоколів сіонських мудреців»;
хто переконаний, що теракти 11 вересня 2001 року організували американські спецслужби;
хто вірить, що євреї фінансували Гітлера;
хто вважає, що Земля пласка;
хто уникає вакцинації, бо боїться чіпування;
хто погоджується, що всі сучасні «кольорові революції» в світі, в т.ч. два українських Майдани – справа рук американців;
хто припускає, що Україна спровокувала росію на напад, а євреї Гітлера на голокост;
хто полюбляє чутки, а не факти.

Одним з основних чинників, що впливають на схильність вірити, є бажання вірити. А на віру сприймають, коли не мають достатніх знань.

Здавалося б, не є проблемою здобути знання, маючи під рукою купу благ сучасної цивілізації. Але якщо у людини відсутнє критичне мислення, то вона не здатна відрізнити істинне від маніпуляції.

Жертви маніпуляції погоджуються піддатися маніпуляції, бо це їх влаштовує – їм так зручніше і простіше.

Отож, коли людина – невіглас, то вона й вірить у різноманітне інформлайно, черпає новини із соцмереж, серйозно ставиться до теревенів усіляких «експертів», що заполонили увесь інформпростір.

Більше того, невіглас це наполегливо поширює та намагається переконати інших у істинності свого безумства.

Суцільний ефект Даннінга-Крюгера, коли некомпетентність не дозволяє людині усвідомити свої хибні висновки й невдалі рішення. При цьому такі люди поводять себе зверхньо і вважають себе здібнішими за інших…

Підвищення рівня життя та освіти – один з найдієвіших методів нівелювання впливів різних теорій змов.

Впадає в око, що найчастіше до теорій змов вдаються режими, чия демократична легітимність є сумнівною. Теорія змови завжди є в полемічному арсеналі однопартійних систем, диктаторів та популістів.

Не виключаю, що і нам чимдалі частіше будуть підсовувати різні нісенітниці про іноземних агентів, маріонеток і таємні сили. Бо бездарним керівникам держав чи урядів завжди зручно ставати в позу жертви й змушувати виправдовуватися тих, хто насмілився виступити проти них.

Попри те, що автор – Стюарт Рассел – є вченим в галузі комп’ютерних наук і не один десяток років досліджує проблеми штучного інтелекту, книжка трохи «суха» і, як на мене, менш цікава, ніж, наприклад, такі книги як «Суперінтелект: шляхи, небезпеки, стратегії» Ніка Бострома чи «Життя 3.0. Доба штучного інтелекту» Макса Тегмарка.
Тому, якщо ви серйозно вивчаєте проблеми штучного інтелекту, то книга буде точно корисною. Якщо ж ви хочете просто прочитати щось цікаве на цю тематику, то я б радив звернутися до згаданих книг Бострома і Тегмарка.
Більше того, коли читаєш книгу, то іноді здається, що її перекладав саме «штучний інтелект». Там, де книга написана загальновживаною, щоденною лексикою – питань немає. Але як тільки починається наукова лексика, пов’язана з фізикою чи комп’ютерними науками, відразу виникає якесь напруження у сприйнятті і враження, що щось тут не те… Враження, що терміни перекладено якось неточно. Якийсь немов набір слів, за якими важко вловити суть.
А певні, здавалося б, дрібниці тільки посилюють це відчуття. Чи не «штучний інтелект» міг перекласти ім’я французького генерала і президента Де Голля як Чарльз (ст.35), а аргентинського письменника Борхеса як Джордж Луїс (ст.294)? Я все ж таки звик до Шарля Де Голля і до Хорхе Луїса Борхеса.

Про причини та нейробіологію агресії й насильства; про помсту, садизм і вбивства; про війни світові, міждержавні й громадянські; про геноциди й тероризм; про расову, етнічну й релігійну нетерпимість; про тортури й тілесні покарання; про ідеології й патології мислення. А також про емпатію, самоконтроль, мораль і розум.

Ґрунтовна, я б навіть сказав – основоположна, праця майже на 800 сторінок великого формату відомого науковця й популяризатора науки, з численними графіками та результатами окремих прикладних досліджень, в якій автор переконливо доводить:

- що попри всі жахливі війни ХХ століття, у світі стало менше насильства;

- що люди стали моральнішими, більше підвладні самоконтролю, набагато раціональніше мислять;

- що війни безглузді, немає потреби у стримуванні наддержав, а ядерна зброя - абсурдна і втратила будь-який воєнний сенс.

Коли дивишся навколо, то здається, що автор дещо не має рації. Але коли вдуматися, то все ж таки нині ми не спостерігаємо привселюдних страт на гільйотині чи пласі, четвертувань чи колесувань, спалення жінок на вогнищі, гладіаторських поєдинків тощо.

Ще в перші десятиліття ХХ століття американські президенти говорили й робили те, що зараз тягло б за собою всезагальний осуд.

Так, наприклад, один з найвизначніших президентів Теодор Рузвельт писав, що винищення корінних американців було необхідним для того, щоб континент не перетворився на «ігровий майданчик для жорстоких дикунів», і що в дев’яти з десяти випадків «хороший індіанець – це мертвий індіанець.

Ще один президент-миротворець Вудро Вілсон був шовіністом і прихильником домінування білих, не допускав темношкірих до навчання в Принстоні, коли його очолював, хвалив «Ку-клус-клан», очистив федеральний уряд від темношкірих працівників і з підозрою ставився до етнічних іммігрантів.

А Франклін Рузвельт запроторив сотні тисяч американських громадян до концентраційних таборів, оскільки вони належали до тієї самої раси, що і японські вороги.

Навіть молодий Вінстон Черчилль з захопленням описував одну з війн Британської імперії: «Ми послідовно просувалися вперед, село за селом, руйнували будинки, закидали криниці, валили вежі, вирубували тінисті дерева, спалювали врожаї та знищували водойми, приносячи з собою каральне спустошення».

Ця книга написана 2011 року. І наче б з усіма доказами і висновками Стівена Пінкера можна було б погодитися, як тут своє слово взяли безумні кацапи і намагаються довести, що абсурд – це мораль, абсурд – це здоровий глузд, абсурд – це цивілізація і що її можна перетворити на ядерний попіл.

І тому автору довелося написати передмову до українського видання та зробити певні застереження.

Логічно було б, якби Стівен Пінкер у майбутньому написав або нові розділи до цієї роботи, або нову працю з аналізом новітньої ситуації. Та спробував ґрунтовно відповісти на питання: як в ХХІ столітті серед глобального цивілізованого світу, який штурмує космічні простори, вдосконалює штучний інтелект, розшифровує ДНК, розробляє нові методи лікування раку, можуть існувати кровожерливі нації з цілими букетами патології мислення: тупоумством, відсутністю власної думки, , відсутністю критичного мислення, міжгруповою ворожістю…