Євгенія Бабенко

"Виходить, що не всі люди мають бути закоханими, зарученими або одруженими, щоб бути щасливими". "Усім нам треба змінюватися разом зі світом, який безперервно трансформується, кудись спішить і рухається вперед.". "Якби люди більше говорили одне з одним, всім було б простіше". "Ми любимо когось не за красу, не за прочитані книжки та переглянуті фільми. Ми любимо просто так". Ця книжка розбиває серце, а потім склеює його, але звісно воно вже не буде таким як до цього. Головна героїня жила далі намагаючись зцілитись і забути про травматичну подію в дитинстві, що розділила її життя на "до" та "після". В книжці є тригери, але я не шкодую, що її прочитала. В дитинстві я також обожнювала серіал "Гей, Арнольд!", але не виділяла для себе улюбленого персонажа, тому це були приємні спогади, читаючи книгу. Я дуже рада за головну героїню, що вона змогла знайти для себе розраду і зцілитись після дитячої травми, не кожному вдається знайти сили та віру в завтрашній день. Не хочу переказувати сюжет, просто беріть і читайте, рекомендую її як дорослим, так і підліткам для того аби зрозуміти себе та вчасно звертатись по допомогу коли то необхідно, аби жити далі і цінувати своє життя та людей поруч з собою.

Ця книга моментами змусить вас сказати: Боже, як життєво.
І саме це мене в ній найбільше зачепило.
Дуже затишно й приємно читати про знайомі місця, найбільшим здивування було те, що героїня з того ж міста, що й я.
Найбільший недолік - обсяг книги, хотілося б більше, ще трошки історії.
Але в цілому, це дуже важлива історія, про те, що не варто закриватись у собі та довіритись найближчим.

Ця маленька історія просто скарб…вона підіймає глибокі теми і викликає глибокі почуття.
Раджу до прочитання обовʼязково.

Трошки цитат, які відгукнулися:
«Оля мала добре серце і не вміла нікому відмовляти. Була ймовірність, що в майбутньому це зіпсує їй життя.»

«Я створила його образ і дбайливо намагалася вберегти цей образ від реальності. Плекала в собі почуття до цього образу, зрощувала їх, дбала про них. А потім вони зустрілись — *** і моє уявлення про нього. Зустрілись і не зійшлись.»

«Я сподівалася, що він з якихось причин обере мене. Фарбувалася кожного дня і думала про те, що якщо буду гарнішою, то він обере мене. Я читала книжки, які він радив, дивилася фільми, про які він розповідав, додавала у свій плейлист його улюблені пісні. Нехай би тільки він любив мене, нехай би зрозумів, що я краща.»

«Іноді я розмірковую над тим, яким був би світ, де завжди можна почуватися в безпеці. Ми завжди насторожені. Завжди наперед уявляємо погані сценарії, які можуть із нами статися. Не фарбуємо губи червоною помадою, щоб не виділятись у натовпі. Здається, що це може нас захистити, вберегти. Насправді ж — ні. Якщо стається щось жахливе — ми звинувачуємо себе. Не звернула уваги, не встигла зреагувати, не кричала, не змогла втекти, не викликала поліцію, не захистила себе.»

«Справедливість? Ні, це не справедливо. Навіть якби його побили до півсмерті чи посадили у в’язницю, це все одно не була б справедливість. Цей вечір не повернув мені дитинство. Я не вилікуюся від депресії, яку вже пережила. Рани не загояться, а шрами лишаться назавжди.»

▫️«Виходить, що не всі люди мають бути закоханими, зарученими або одруженими, щоб бути щасливими. Є й такі, кому достатньо самих себе, щоб жити в гармонії зі світом, а ми маємо просто відчепитися від них і захоплюватися цією їхньою унікальною здібністю - насолоджуватися собою і життям»

Христині вісімнадцять. Вона вступила до омріяного київського вишу. Нарешті, дівчина має можливість поринути у студентське життя, дружити та закохатися 🥹

Та головна героїня, як би сильно не хотіла цього, має таємницю. Це щось таке для неї страшне, про що краще мовчати. Але водночас воно зʼїдає її зсередини 🥲

Чи зможе дівчина розібратись зі всим та жити щасливо? 🧐

▫️«Усім нам треба змінюватися разом зі світом, який безперервно трансформується, кудись спішить і рухається вперед. Якщо не навчитися цього робити, нас знесе в минуле, де можна застрягнути»

Брала книжку, абсолютно нічого від неї не очікуючи. А мені так сподобалось! Хоч по кількості сторінок історія зовсім невеличка, але вона вміщає в себе прям все, що потрібно…

Частково стиль авторки нагадав Євгенію Кузнєцову. Читається легко, іноді з приємним гумором. Та тут піднімаються більш важкі та глобальні теми, про які варто говорити…

І, якщо чесно, мені навіть здається, що в майбутньому, я якось візьму і перечитую цю книгу. Хоч роблю це дуже і дуже рідко 😉

Книга про глибокі травми, невисказані тривоги та мовчання крізь роки, яке отруює зсередини.
Книжка читається легко, біль та тривоги розбавлені чудовим гумором. Я і сміялась, і ридала, і переживала перевтілення разом з героїнею.
Тема дитячого насилля — дуже чутлива, але авторка не побоялась написати про це, і вийшло в неї просто в яблучко.
Я відпускала в кінці все, разом з героїнею. Це чудова книжка про жахливі речі.

Прочитала книгу за вечір. Максимально точно описано студентське життя. Зловила навіть якусь ностальгію. Але книга не зовсім про це. А про те, що травми, які ми отримуємо в дитинстві можуть впливати і впливають на всі аспекти життя. А травма, якої завдали головній героїні просто страшна😥 Можливо мені не вистачило об'єму, хотілося б щоб більше розкрилась головна проблема. А можливо й 130 сторінок достатньо. Ця книга точно варта часу, поставила 10/10.

Це історія, що глибоко зачіпає психологічні аспекти людини, розкриваючи теми тривоги, внутрішніх переживань та самопізнання. Євгенія Бабенко майстерно передає внутрішній світ головної героїні, яка намагається впоратися з особистими викликами, не втративши себе.

З першої сторінки я занурився у думки і відчуття персонажа, кожна деталь якого змушує замислитись над тим, наскільки важливо слухати свої “тривожні дзвіночки” — сигнали, які ми часто ігноруємо в повсякденному житті. Авторка глибоко досліджує взаємозв’язок між емоціями та зовнішніми подіями, створюючи своєрідну симфонію психологічної драми.

Особливістю цієї книги є її символізм: птах на обкладинці, як втілення надії, яка інколи крихка, але завжди присутня. Образи природи, використані в тексті, допомагають краще зрозуміти стан героїні та її боротьбу зі своїми страхами.

Для тих, хто шукає глибоких рефлексій і бажає пізнати себе краще через літературну призму, “Усі мої тривожні дзвіночки” стане ідеальним вибором.

Якщо вам скажуть, що це книжка про студентку-першокурсницю, яка приїхала з маленького міста до Києва і намагається влитися в новий триб життя, не вірте.

🌟 Це книга про те, як можна багато років страждати від непроговорених травм, а потім нарешті одним кроком від них якщо й не звільнитися повністю, так хоча б послабити хибні пута самозвинувачення.

Складно? Насправді ні.

[на назву теж не дивіться, вона абсолютно абстрактна]

🌟 18-річна Христина дійсно приїхала до Києва, бо поступила до університету, і вона дійсно намагається опанувати новий темп життя та його виклики. Навчання, не надто комфортні умови у гуртожитку, які спонукають її шукати підробіток, дивні працедавці та студентське ком'юніті, де Христина знаходить своє перше неземне кохання.

🌟 Але все це відбувається майже фоном для спроб самої дівчини чи то зібрати себе в купу, чи то навести різкість на навколишній світ, який ось вже десять років постійно кудись пливе. Починаючи з того дня, як її зґвалтував рідній дядько. Це не спойлер — усі карти розкрито ще на першому десятку сторінок.

🌟 Це книжка про травму та шлях до її подолання. Нехай довгий та неправильний. Про довіру та те, як легко її зламати. Про те, що зло — це не якась далека неосяжна чорна клубочінь, чи слиз із пазурами, чи риболюд із запахом протухлих крабів, а звичайні собі люди. Які мовчать чи засуджують, закривають очі чи роблять вигляд, що побачили інше, відмахуються від проблем чи надто занурені у свої. І частіше за все ці люди — твої родичі.

🌟 Про те, що травма тебе не визначає і у злочині немає провини жертви, що б там тобі не казали моральні підвалини, не перезавантажені з славетних 16затертих років.

🌟 Це дуже хороша книжка. Місцями іронічна, місцями щемка, місцями по-підлітковому взбалмошена, а місцями дуже по-дорослому мудра.

🌟 Я рада, що вона зі мною сталася. Дякую, Vivat!