Мовчазна згода

Вересень 1941 року. Київ окупований німецькою армією. Червоноармійці, відступаючи з міста, залишили його без води й світла. У киян нема планів на майбутнє, нема віри, нема сподівань. Лише б вижити.

Клара й Ольга - медсестри в психіатричній лікарні. Окупаційна влада замислила щось недобре: усіх пацієнтів єврейської національності переводять до одного корпусу. Чому й навіщо вони це роблять, жінки не розуміють, хоча вже ходять страшні чутки. Як жити далі, як правильно вчинити: звільнитися з роботи й опинитися в Німеччині чи залишитися й виконувати накази німецької армії, але разом з тим, врятувати хоч дрібку пацієнтів. Дуже складний вибір.

Авторка вдало передала внутрішню боротьбу, моральний стан та настрої головних героїнь.

Тут описуються трагічні події в Бабиному Яру та Горіховій Діброві, всі ми знаємо про що вони.

Це було важке читання зі сльозами на очах, але це свідчить про майстерність авторки. Адже, щоб написати книгу на основі реальних подій, потрібно перелопатити купу архівних документів, розібратися у великій кількості інформації, пропустити це все через себе.

Чомусь я вирішила, що із цією книгою я трохи відійду від запалу Республіки дракона Кван і спокійно піду читати 3ю частину трилогії. Я просто жорстоко помилилася ‐ книгу в 300 сторінок, з великим шрифтом та малого формату я читала майже 4 дні! Я відкладала її, бо просто не могла винести усі події описані на сторінках — дуже важко емоційно сприймати саме таку історію, особливо під час війни. Чесно, вже і не пам'ятаю, щоб я так багато плакала над книгою — так, було трохи сліз і від Кван, коли помирали герої, були сльози і від Матолінець, читаючи про возз'єднання героїв, але тут зовсім інше. Спочатку плачеш, бо знаєш світову історію, ти плачеш саме через знання і розуміння того, що буде далі із героями. Потім плачеш, бо навіть у натовпі, який іде у Бабин Яр авторка вихоплює якихось певних персонажів і це вже не просто натовп євреїв, яких гонять на смерть - це окремі особистості. Тут настає розуміння трагедії окремої особистості, а не всього народу. А потім ти плачеш, бо осягнувши усе це перекладаєш переживання на загальносвітовий та український контекст і стає страшно, і гірко. Надзвичайно важка, але і важлива книга!
Тут не лише страх та відчай, але і віра у майбутнє, боротьба попри всі загрози, людяність та ненависть до будь-якого окупанта. Лише 300 сторінок розбурхали мою душу надовго

"Це стало нормою — тихцем перешіптуватися й різко замовкати, аби не підставляти свою голову під кулі".

Всі книги Наталії, які зі мною стались, завжди на болючі теми, вони чіпляють за живе переповнюють емоціями, але при цьому стиль тексту такий легкий, що читається швидко і дуже важко відірватись від цих вервечок слів.

Герої цієї історії не ідеальні, вони бояться, зраджують себе, шукають вихід зі складних ситуацій, намагаються помітити дрібку світла у безпросвітній темряві...

Ця книга про складний період нашої історії. Про Київ відданий совєтами на поталу німцям. Про людей, які жили без електрики, тепла, з мінімумом продуктів, коли пиріжок коштував цілий статок...

Ця книга про reнoцuд. В ній згадується Бабин Яр, але побіжно, бо основна увага приділяється не такій відомій, але не менш болючій трагедії — Горіховій діброві.

До цієї книги я нічого не знала про цю страшну сторінку української історії, опісля ж дуже багато шукала і читала.
Це страшно, болісно і жахливо, але це відбувалось насправді 💔

Я не можу радити книгу всім і кожному, адже тут дуже багато тригерів та болю, але про цю історію варто знати і пам'ятати, побачити її очима людей, ніби зсередини, а не прочитати сухі факти у "Вікіпедії".