Про причини та нейробіологію агресії й насильства; про помсту, садизм і вбивства; про війни світові, міждержавні й громадянські; про геноциди й тероризм; про расову, етнічну й релігійну нетерпимість; про тортури й тілесні покарання; про ідеології й патології мислення. А також про емпатію, самоконтроль, мораль і розум.
Ґрунтовна, я б навіть сказав – основоположна, праця майже на 800 сторінок великого формату відомого науковця й популяризатора науки, з численними графіками та результатами окремих прикладних досліджень, в якій автор переконливо доводить:
- що попри всі жахливі війни ХХ століття, у світі стало менше насильства;
- що люди стали моральнішими, більше підвладні самоконтролю, набагато раціональніше мислять;
- що війни безглузді, немає потреби у стримуванні наддержав, а ядерна зброя - абсурдна і втратила будь-який воєнний сенс.
Коли дивишся навколо, то здається, що автор дещо не має рації. Але коли вдуматися, то все ж таки нині ми не спостерігаємо привселюдних страт на гільйотині чи пласі, четвертувань чи колесувань, спалення жінок на вогнищі, гладіаторських поєдинків тощо.
Ще в перші десятиліття ХХ століття американські президенти говорили й робили те, що зараз тягло б за собою всезагальний осуд.
Так, наприклад, один з найвизначніших президентів Теодор Рузвельт писав, що винищення корінних американців було необхідним для того, щоб континент не перетворився на «ігровий майданчик для жорстоких дикунів», і що в дев’яти з десяти випадків «хороший індіанець – це мертвий індіанець.
Ще один президент-миротворець Вудро Вілсон був шовіністом і прихильником домінування білих, не допускав темношкірих до навчання в Принстоні, коли його очолював, хвалив «Ку-клус-клан», очистив федеральний уряд від темношкірих працівників і з підозрою ставився до етнічних іммігрантів.
А Франклін Рузвельт запроторив сотні тисяч американських громадян до концентраційних таборів, оскільки вони належали до тієї самої раси, що і японські вороги.
Навіть молодий Вінстон Черчилль з захопленням описував одну з війн Британської імперії: «Ми послідовно просувалися вперед, село за селом, руйнували будинки, закидали криниці, валили вежі, вирубували тінисті дерева, спалювали врожаї та знищували водойми, приносячи з собою каральне спустошення».
Ця книга написана 2011 року. І наче б з усіма доказами і висновками Стівена Пінкера можна було б погодитися, як тут своє слово взяли безумні кацапи і намагаються довести, що абсурд – це мораль, абсурд – це здоровий глузд, абсурд – це цивілізація і що її можна перетворити на ядерний попіл.
І тому автору довелося написати передмову до українського видання та зробити певні застереження.
Логічно було б, якби Стівен Пінкер у майбутньому написав або нові розділи до цієї роботи, або нову працю з аналізом новітньої ситуації. Та спробував ґрунтовно відповісти на питання: як в ХХІ столітті серед глобального цивілізованого світу, який штурмує космічні простори, вдосконалює штучний інтелект, розшифровує ДНК, розробляє нові методи лікування раку, можуть існувати кровожерливі нації з цілими букетами патології мислення: тупоумством, відсутністю власної думки, , відсутністю критичного мислення, міжгруповою ворожістю…
