Тамара Горіха Зерня

Цікава збірка, в якій представлені 12 оповідань українських авторок, основною темою яких, так чи інакше, є війна. Тут і любовні історії, відьомство, містика, але все через призму війни. Ну а як інакше? Які часи, такі і голоси.
Деякі оповідання не зачепили зовсім, деякі сподобались, деякі запам'ятались. Ну на те це й збірка оповідань)
Читається, не дивлячись ні на що, досить легко. Все наче зрозуміло, все знайомо.
Для мене оповідання (так, я вже сто разів казала) - найулюбленіша форма, а ще чудовий привід познайомитись з автором. Тож деяких взяла до уваги і тепер буду читати їх об'ємніші твори.
Окреме задоволення — оформлення книги та ілюстрації.

Неймовірна книжка! Така атмосферна, жіноча, українська. Події відбуваються в селі на укр-рос кордоні під час вторгнення. Хотілося б, щоб про цю книжку знали всі!

Рецензія на книгу “Доця” Тамари Горіха Зерня

Одного дня, гуляючи в Метрограді, я помітила відчинену книгарню КСД. Як людина, що обожнює книжкові затишки, одразу зайшла всередину й почала розмову з продавчинею.

Ми спочатку говорили про “Голландський дім”, а потім я попросила порекомендувати мені щось справді вражаюче.

Так до моїх рук потрапила “Доця” — книга, яка змінила мій погляд на події, що розгорнулися в Україні в 2014 році.
Вже вдома я помітила, що між сторінками лежить листівка з фотографією Донецька. Тепер ця листівка висить біля мого робочого столу як постійне нагадування про одну із найбільших трагедій Незалежної України.

✨“Доця” не є суто художнім твором, адже історії героїв та героїнь мають реальне підґрунтя.
Це надає розповіді моторошної гостроти: події книги нагадують сценарій фільму жахів, у які складно повірити, що вони сталися в 21 столітті.

Читаючи перші розділи, я відчула всеохопну злість — на себе, на школу та університет.
✨Злість на себе, бо жила в мирі й спокої, поки зовсім поруч розгорталася людська трагедія, яка відтоді лише наростала і призвела до повномасштабного вторгнення.
✨Злість на школу, де ніхто не говорив відверто про початок війни. Натомість ми далі читали твори російських класиків, дехто з яких відверто зневажав Україну та наш народ, а ставлення до тодішніх подій подавалося вкрай викривлено.
✨Університет також не став винятком: під час підготовки до ЄФВВ (2021 рік!) в юридичній літературі поняття “окупація” майже не використовувалося, і навіть офіційні матеріали натякали, що, мовляв, “народ сам на себе напав”. Для мене це стало величезним розчаруванням.

Найважчою у книзі для мене стала сцена (і заздалегідь попереджаю — це спойлер), коли загинула вагітна Тетяна. Головна героїня, почувши нелюдське “чавкання”, стала свідком жахливої розправи над подругою, а потім, усвідомивши, що рятувати вже нікого, кинула гранату, знищивши окупантів. Цей момент, де трагедія людського життя зіштовхується з відчаєм і праведною люттю, досі стоїть у мене перед очима.

“Доця” боляче й чесно розповідає про те, що сталося з людьми, які залишилися в Донецьку: про дикість, насилля, мародерство, глумління, розгубленість і безвихідь.

✨Книга нагадує, що тисячі українців залишаються під російськими прапорами з жовто-блакитним прапором у серці.

Ця думка не полишає мене — як і почуття провини за те, що свого часу я не усвідомлювала справжніх масштабів трагедії.

Книга Тамари Горіха Зерня — це не просто художній текст, а сильне свідчення про нашу новітню історію.

Вона оголює правду про початок російської агресії проти України, говорить про страх і біль, який переживають українці в окупації, про неефективність тодішньої владної системи та про людей, котрі до кінця залишалися вірними своїй землі. “Доця” змушує замислитися, відчувати, і, врешті-решт, ставить перед читачем болюче запитання: а що зробила особисто я, щоб цей біль припинився?

✨Якщо ви готові до пронизливої емоційної подорожі й не боїтеся почути правду з вуст людей, які на власному досвіді дізналися, що таке війна, ця книга — саме те, що потрібно прочитати.

“Доця” здатна пробудити пам’ять, розуміння та бажання діяти, аби подібні трагедії не повторювалися. Це пронизлива історія про любов до своєї землі, силу духу і незламність людей, які знають, за що вони борються.

Ця книга розповідає про Україну, про її людей, їхню незламність та силу духу. Вона нагадує, якими сильними є люди, навіть коли здається, що все навколо руйнується. Горіха Зерня передала душу нації, її біль й неймовірну здатність вистояти і знаходити надію навіть у найтемніші часи.

Доця — це не просто книга, це переживання, яке залишиться зі мною надовго. Моя рекомендація — бути готовим до емоційного вибуху, тому що ця книга зачіпає дуже болючі і справжні теми.

Ця детективна історія розвивається в невеличкому містечку, точніше, поза містом, в старовинному замку, який нещодавно придбала багата меценатка, ескпатка, ґонорова бабуся, що хоче відновити цей замок. Тут же має відбутися весілля її сина, а скасувати це весілля приїздить головна героїня книжки, Станіслава, дівчина трохи розгублена, дивачка, що постійно втрапляє в різні халепи та непорозуміння, але завдяки своєму математичному таланту розвʼязує всі загадки.

Історія заплутана, це правда. Розгадати, чим вона закінчиться - для мене було неможливо. Але не полишало відчуття якоїсь натужності, занадтості, абсурду. Сподобалось, що авторка вплела в історію персонажів, дотичних до війни - дружин військових, самих військових, які є підтримкою одне одному. Здивувала і засмутила сцена страти, детально описана, яка застає зненацька і може бути травматичною, на мій погляд, адже її не очікуєш прочитати в "авантюрному детективі" - жодних трігер-ворнінг на обкладинці, до речі.

#марафонкнигомам

Дуже сподобалась ідея об'єднати під однією обкладинкою різноманітні твори сучасної української фантастики, сподобалась тематична різноманітність та жіночий погляд на світ.
У збірці представлені різні жанри фантастики: від постапокаліптики до фентезі. І безумовно мені "зайшли" не всі оповідання, але такий формат дозволяє кожному знайти щось цікаве для себе, а крім того ближче познайомитись з сучасною жіночою українською прозою.
Збірка демонструє, що українські письменниці мають величезний потенціал і створюють цікаві та актуальні твори вплітаючи в них важливі соціальні теми, такі як гендерна нерівність, війна, екологічні проблеми.
Проте, як на мене, не всі історії мають однаковий рівень пропрацювання - деякі здаються занадто короткими або не до кінця розкривають свої ідеї.
Але незважаючи на певні недоліки, книга заслуговує на увагу.

Це не просто збірка оповідань сучасних українських авторок, яка залучає читачів у експерименти зі стилем та жанром, а й занурення у світ української мітології та фольклору, переплетене з болем і надіями сьогодення. Через історії червоною ниткою проходить тема вiйнu, яка додає збірці особливого емоційного звучання.

Мотанка тут — не просто оберіг чи зв'язок із предками, але й метафора сили, стійкості та захисту, якими наповнені наші дні. Кожна історія торкається цих тем по-різному, показуючи, як минуле й сучасне перегукуються у складний час 💔

Мої улюблені історії – "Тримай землю!" та "Дальні покої". Вони відгукнулись мені по-різному, але найбільше.

🫶"Тримай землю!" написана надзвичайно живо, відчувається, що авторка пропустила історію крізь себе й додала дещо з власного досвіду. Цей твір справді захоплює емоційною щирістю да дрібкою абсурду.
🫶"Дальні покої" зайшли моторошною ідеєю та дбайливо продуманою атмосферою, що підкреслює майстерність авторки як у короткій, так і великій прозі.

Водночас були деякі історії, які хоч і не залишили глибоких вражень, та все ж мають свої цікаві моменти та оригінальні деталі. Кожен твір у збірці несе щось особливе, що може відгукнутися різним читачам. Адже кожна учасниця цієї літературної лялечки вклала душу в роботу і це відчутно.

Варто нагадати як важливо читати й підтримувати українських авторів та авторок, адже такі книги як "Мотанка" зберігають та переосмислюють наше культурне надбання, приносячи в літературу щось свіже. А ще це можливість "спробувати" стиль різних авторок і можливо продовжити вже з романом, детективом або фентезі історією 😉

Це не просто збірка оповідань сучасних українських авторок, яка залучає читачів у експерименти зі стилем та жанром, а й занурення у світ української мітології та фольклору, переплетене з болем і надіями сьогодення. Через історії червоною ниткою проходить тема вiйнu, яка додає збірці особливого емоційного звучання.

Мотанка тут — не просто оберіг чи зв'язок із предками, але й метафора сили, стійкості та захисту, якими наповнені наші дні. Кожна історія торкається цих тем по-різному, показуючи, як минуле й сучасне перегукуються у складний час 💔

Мої улюблені історії – "Тримай землю!" та "Дальні покої". Вони відгукнулись мені по-різному, але найбільше.

🫶"Тримай землю!" @o.lena.kuzmina написана надзвичайно живо, відчувається, що авторка пропустила історію крізь себе й додала дещо з власного досвіду. Цей твір справді захоплює емоційною щирістю.
🫶"Дальні покої" @nataly_matolinets зайшли моторошною ідеєю та дбайливо продуманою атмосферою, що підкреслює майстерність авторки як у короткій, так і великій прозі.

Водночас були деякі історії, які хоч і не залишили глибоких вражень, та все ж мають свої цікаві моменти та оригінальні деталі. Кожен твір у збірці несе щось особливе, що може відгукнутися різним читачам. Адже кожна учасниця цієї літературної лялечки вклала душу в роботу і це відчутно.

Варто нагадати як важливо читати й підтримувати українських авторів та авторок, адже такі книги як "Мотанка" зберігають та переосмислюють наше культурне надбання, приносячи в літературу щось свіже. А ще це можливість "спробувати" стиль різних авторок і можливо продовжити вже з романом, детективом або фентезі історією 😉

Окремо відзначу чудове оформлення книги 😍✨️: від оригінальної обкладинки й зрізу до ілюстрацій, які супроводжують кожну історію, додаючи їм ще більше виразності та атмосфери. Тож "Мотанка" – це не тільки читання, а й естетичне задоволення, справжня перлинка на полиці.

Як же мені сподобалася книга! Насамперед через баланс: гумора та серйозних, навіть страшних, річей, реальності та містики. Люди з надздібностями, що живуть серед нас, "нормальні" люди з пустими душами, звичайні люди з помилками та каяттям. Життя, як воно є.

Про що? Про наше життя. Жила собі дівчинка Станіслава, любила математику і думала, що втекла від минулого та знайшла любов на все життя. Але її Вовка (чи вже не її) записався у 2014 до війська і останні його слова були, що вона нудна. І усе, перший дзвінок з його номеру був уже не його. І життя зупинилося...

"Ось є ти, зі всіма своїми надіями, тривогами, страхами, з усім тим, що тобі здається важливим, унікальним і єдиним у своєму роді; ти прив'язуєшся до людей і собак, відчуваєш душевну спорідненість, віриш у випадковості й закономірності, мислиш, шукаєш логіку, страждаєш, радієш, відчуваєш себе щасливою або нещасною."

А потім пустка... На щастя, Стасю врятувала Магда, життя потроху налаштувалося, то ж головна героїня не могла би відмовити дорослій подружці у допомозі. Якби вона знала, що повернеться у місто свого болю та тригерів, чи погодилася б вона? Думаю, так, бо найголовнішою чеснотою Стасі є вірність.

Книга, що примушувала мене сміятися і плакати, моє серце стукотіло та завмирало, я цією книгою жила. Тут не про письменницьку майстерність, тут про емоції.

Я ніколи не була в Донецьку. Але завдяки цій книзі наче побувала. Так, не в найкращі часи міста, але хто вже пам'ятає ті найкращі часи...
Історія розповідає нам про дівчину, яка вимушена була переїхати жити до бабусі в Донецьк. Дівчина, на перший погляд, непримітна - мала, худа, навіть імені ми її не знаємо, але у цьому Ельфі схована величезна сила. З нею ми пройдемо перші моменти війни. Перші мітинги на підтримку України та перший шок від того з якою агресією їх зустрічають, перша невпевненість в оточуючих, бо не розумієш кому можна довіряти та перші кроки в напрямку волонтерства.

Ця історія показує нам нутро українського спротиву там, де для більшості людей була "какая разніца". Читання нагадувало мені американські горки, бо на одній сторінці мені було боляче, а на іншій розпирало від гордості за те що такі українці існують. Але здебільшого було боляче, бо про події які описує авторка я знаю не лише з книг і у мене в голові крутилося одне питання: Якби всі хто зараз підтримує Україну, підтримали б її так само в 2014 році чи змінилося б щось? На жаль зараз відповідь вже нічого не змінить.

На мене ця книга справила таке ж сильне враження, як свого часу і "Інтернат" С. Жадана, але екшн який додала авторка в деяких сценах, робив книгу схожою на голлівудський бойовик. Це не значить що книга стала гіршою, просто серйозність ситуації перейшла в площину бойовиків і це знизило моє захоплення. Незважаючи на це - раджу.

Відразу прошу не кидати тапками…

Я рада, що виграла цю книгу, бо вона відразу посіла своє місце у моїх бажанках, а її краса просто заворожує🥰😻

В збірці 20 містичних, фантастичних оповідань про силу жінки…але зараз ми не про дух, а саме певні потойбічні, магічні сили, які відкриваються під час того коли нам, жінкам болить найбільше.

Кожне оповідання розкриває жінку як сильну в плані духовності особу, яка в критичних ситуаціях набуває містичні властивості, котрі можуть врятувати.

З прочитаних оповідань, на жаль, мені сподобались лише «Потяг», «Левке», «Насіння в моїй кишені», «Смертеікло» - ці оповідання мені відгукнулись найбільше і сподобались🥰

Всі інші були не погані, але інколи мені навіть не хотілось продовжувати читати. Занадто багато я, мабуть, очікувала від цієї гарнющої книги.

Як і в кожній збірці: пара дійсно класних, пара лютєйшего крінжа і основна маса таких, що нічого б не втратив, якби не читав.

❗️ Тамара Горіха Зерня "Потяг": прекрасне, прекрасне! Іронічне, магічне рівно на стільки, скільки магії в кожного з нас в побуті, дуже тепле, хоча й вайбує "Кладовищем домашніх тварин" Кінга 👀

❗️ Ірина Грабовська "Вогненні серця": сеттінг Леобургу, буквально описує Революцію гідності, але в тих умовах. Місцями натягнуто-пафосне і з ОТАКЕННИМ роялем в кущах (ну, але це можна пробачити, все-таки розмір оповідання обмежує в довгоіграючих інтригах). Тим не менш, захотілося нарешті прочитати сам "Леобург" 😅

❗️ Наталія Довгопол "Левке": красива легенда про Зміїний острів з усіма плюсами та мінусами казковості. Але гарне.

❗️ Олена Захарченко "Воїн і річка": геть не сподобалося! Мало того, що вчергове спекуляції на темі надприроднього — мовляв, це русалки намовили Ірпінь розлитися навесні 2022-го, що загальмувало наступ русні, так ще й стиль викладу нерівний. Такоє, коротше.

❗️ Дара Корній "Морельковий чай": не сподобалося ще більше 🤦‍♀️. Соплежуйна маніпулятивна неузгоджена історія із диріщами в сюжеті розміром з кавун на 6-7 кг.

❗️ Олена Кузьміна "Тримай землю!": чергова беліберда із черговими "жартиками" рівня "Уральськіх пєльмєнєй" (тієї ж етимології), які вже сьогодні незрозумілі половині читачів, я вже мовчу про прочитання через рік чи два. І так, буквалізація метафори не завжди спрацьовує на користь оповідання, інколи виходить х-ня. Про що і маємо підтвердження.

❗️ Наталія Матолінець "Дальні покої": друге найсильніше оповідання в збірці (чи то пак навіть перше, бо — вибач, Тамаро, — але це мені зайшло навіть більше за "Потяг"!). Дуже виважене, дуже тілесне, максимально горорне й готичне. Я сама не очікувала, що це напишу, але є як є — це діамант збірки.

❗️ Анастасія Нікуліна "Трійка. Четвірка. Нуль": спроба в ідею відплати, але слабко, дуже слабко. І хто-небудь, заберіть в наших авторок кнопку пафосу, ну німажліва™ же.

❗️ Ореста Осійчук "Насіння в моїй кишені": все чудово, якби не чергові пламенно-постулатні лозунгові діалоги. Не всі, звісно, епізоди з дитячою мовою прекрасні, але решта...

❗️ Дарія Піскозуб "Смертеікло": черговий пафос на пафосі. І та сама проблема, що й в Кузнєцова в збірці "Нічний сеанс" — формат оповідання не дає місця для одночасно і рухів сюжету, і нормального інтро в світобудову.

❗️ Юліта Ран "Позивний «Мавка»": знову, як і в Захарченко, спекуляція на надприродньому. Мене від цього верне, скажу відверто.

❗️ Світлана Тараторіна "Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу": отут я ржала, що бобер в ожині. Але не від сюжету, а від ідеї, що якась Хвороба (з великої літери, звісно) та якісь Вороги (так само з великої літери) під час Війни (помічаєте закономірність, та?) призвели до появи Народу (гм-гм), що здатні, що равлики, міняти стать силою думки. Туди-сюди, скільки завгодно разів. Повністю, із зміною кістяку. Але тільки після 12 років. Коротше, трагізмом світу не прониклася, такоє.

#Дафа_радить буквально пару оповідань
#Дафа_не_радить також пару оповідань