ця книга довгий час лежала на полицях і врешті перетворилася на "почекун", але останнім часом я часто читаю саме почекуни, тож вона нарешті опинилася в моїх руках.

маю сказати, що хотілося чогось гнітючого, тривожного, того, що змусить швидко гортати сторінки й відчувати сироти на шкірі. у всякому випадку інші трилери з цієї серії мені заходили, тому мала певні очікування, але-але...що ж було не так з цією книгою?

перед нами – історія Блайт, жінки, яка справді намагається бути хорошою матір’ю, але з перших днів відчуває, що її донька Вайолет якась… інша. чужа. чи, можливо, навіть зла. але чи це правда? чи, може, Блайт просто повторює долю власної матері, яка була емоційно холодною і байдужою?

сюжет багато в чому грає на двозначності: читач бачить події очима Блайт, але ми не знаємо, наскільки їй можна довіряти. чи справді Вайолет народилася з певною вродженою жорстокістю (таке буває?), чи це лише страхи матері?

загалом книга цікаво демонструє тему материнства без прикрас, про страх, сумніви і тягар відповідальності, які сипляться на жінку від моменту народження дитини. тут немає образу "ідеальної матері", яка одразу знаходить зв’язок із дитиною. Блайт зіштовхується з жахливою правдою – вона не відчуває любові до власної дитини, і ця її чесність робить історію незвичайною [і трохи нагадує "Веріті" Коллін Гувер, але хіба що цією неідеальністю материнства].

не скажу, що я отримала напружену атмосферу, але фішкою книги є те, що ти не знаєш, кому вірити. головна героїня параноїть? а може вона права і це ще гірше?

і все ж мені не вистачило класичної напруги. це не той психологічний трилер, де кожен поворот змушує завмерти. з середини книги постійно очікуєш якогось шок-повороту, проте у фіналі трошки розчаровуєшся, не отримавши потрібних емоцій.

і, мабуть, мені дуже хотілося більшого заглиблення у психологію героїв, натомість вони для мене до кінця книги залишилися доволі поверхневими.

як висновок можу сказати, що загалом це непогана книга, яка розкриває тему материнських страхів, соціальні очікування від жінки та психологічні травми, які передаються з покоління в покоління. але як трилер вона не вразила – бракує динаміки, не вистачає справжнього вау-ефекту. та й фінал загалом відкритий, адже авторка лише кинула вудку, проте не розставила всі крапки над "ї", тож читач сам вирішує, що було правдою [не люблю таке 🙈].

до речі, темою неідеального материнства і фіналом ця книга дійсно нагадує "Веріті", але остання буквально один суцільний шок-контент, тому читається набагато швидше і захопливіше. "Що не так з моєю матір'ю" - скоріше варіація на тему, більш психологічно орієнтована, більш реалістична, повільна і важка історія. тому я точно не можу сказати: "якщо вам сподобалася Веріті, почитайте цю" - буде трошки оманливо. але якщо хочеться чогось на ту ж тему, проте без різких твістів - ця історія підійде на один-два вечори.

🍵 всі все знають про "Бріджертонів", що ще можна сказати?

🪶 а я все ж скажу. скажу, що з усіх чотирьох прочитаних книг саме історія про "сіру мишку" Пенелопу зачепила мене найбільше. і це, до речі, стало неочікуваним відкриттям, адже її сезон у серіалі мені сподобався найменше. проте на сторінках сюжет має зовсім інший настрій. якщо в серіалі Колін переважно "ні риба, ні м’ясо" [камон, погодьтеся, він справді ніякий в екранізації], то в книзі його внутрішні переживання чіткіші, власне, в книзі і Пенелопа, і Колін прагнуть більшого. він — писати, знайти справу життя, не бути лише "одним із Бріджертонів". вона — втекти від статусу "старої діви, що нікого не цікавить" і бути почутою. але якщо Колін лише шукає, то Пенелопа вже знайшла. її творіння — скандальна газета леді Віслдаун — дає їй свободу.

🔑 мабуть тому мене і зачепила саме ця книга, адже вона не лише про романтику, а й про самореалізацію, пошук себе, страх бути недостатньо хорошим. для Пенелопи її газета – не просто розвага, а спосіб залишити слід у світі, який не дає жінкам іншого вибору, окрім як вдало вийти заміж [або не вийти і це теж близько до трагедії]. для регентської Англії успішна жінка = вдало одружена жінка. все. жодних варіантів. але Пенелопа цей стереотип зламала, хай навіть і таємно. вона не чекала, поки її життя почнеться після весілля, а просто взяла його у свої руки - писала, заробляла, мала вплив. у світі, де її голос мав би зливатися з тисячами інших "міс Пенелоп", вона створила щось своє.

☕️ так, це все ще казкова атмосфера Бріджертонів, де завжди перемагає кохання, але серед ошатних суконь і блиску бальних зал є дуже реальні емоції: заздрість, амбіції, страх змін, прагнення більшого. саме тому ця частина для мене стала найцікавішою з усієї серії.

👑 а ось чого мені дуже не вистачало – так це королеви та її протистояння з леді Віслдаун. це саме той випадок, коли кажуть: якби чогось не існувало, це варто було б вигадати. тож творці серіалу вигадали нереально крутого персонажа, якого не менш нереально круто втілила Голда Рошевель. її харизма, гострий розум і постійне бажання розкрити Віслдаун додавали історії інтриги та драйву, чого в книзі, на жаль, немає, плак.

🎼 та й можна скільки завгодно казати про те, наскільки відрізняється книга від серіалу, а серіал від книги, але факт залишається фактом: попри те, що серіал для мене в цьому двобої виграє завдяки більш повному розкриттю всіх персонажів, четверта книга показала головних героїв трохи глибшими, аніж вони постали на екрані.

📚 як резюме: для мене ця книга була про те, що самореалізація важлива не менше за кохання, і що партнер має не тільки захоплюватися тобою, а й розуміти, підтримувати, зростати разом із тобою. тож якщо серед усього циклу обирати найбільш "живу" і багатошарову історію, то для мене це саме "Роман із містером Бріджертоном" 🖋

прочитала «Не відпускай мене» – і тепер не відпускає мене.

спочатку я подивилася екранізацію, і вона захопила мене своєю особливою меланхолійною атмосферою. тож, коли взялася за книгу, вже знала, чого очікувати від сюжету. місцями ця меланхолійність, майже буденна і трохи монотонна манера оповіді, притаманна книгам Ішіґуро, вводила мене в легкий нечитун, але спишу це на те, що я вже знала, куди все веде. тому більше насолоджувалася тим, як це написано, ніж що відбувається. а ще – тим, як це видано, адже книга від ВСЛ – справжній візуальний скарб.

на перший погляд, це просто історія про трьох друзів – Кеті, Рут і Томмі, які є вихованцями закритої школи Гейлшем, які мріють, закохуються, сваряться... але поступово звичність їхнього життя починає здаватися підозрілою, і що далі, то тривожніше стає від того, що приховано між рядками.

Ішіґуро створив антиутопічний світ, але так тонко, що ця грань між вигаданим і реальністю майже розчиняється. тут немає класичних для жанру повстань, жорстоких диктатур чи глобальних катастроф. Ішіґуро пише про буденне, у яке поступово просочується щось моторошне. ніяких різких поворотів чи шокових одкровень – просто майже звичайне життя, майже звичайна дружба, майже звичайне кохання. ось тільки в цій історії немає місця вибору - вони лише чись клони, донори, набір органів, який рано чи пізно має послужити людству. герої живуть у світі, де їхня роль визначена з самого початку, і що більше вони намагаються втримати маленькі радості, то сильніше відчувається приреченість.

це написано просто і стримано, без зайвого драматизму, але від цього історія тільки глибша. вона про пам’ять і втрати, про примарність надії, про несправедливість, про те, як ми приймаємо речі, які нібито неможливо прийняти.

мимоволі замислюєшся - чи справді ця історія така далека від реальності? чи не існує десь своїх Гейлшемів, просто в трохи іншому вигляді? чи є в людини право розпоряджатися життям інших, якщо це нібито «заради добра»? що робить нас людьми – душа, виховання, спогади? і, можливо, найбільш болюче питання: як ми ставимося до власної смертності?

після цієї книги залишається відчуття легкої, майже невловимої туги, проте її відчувати приємно. а ще, думаю, ця історія гарна для книжкових клубів та й взагалі для обговорення 💛

повернення Маркуса Ґольдмана я чекала з дивним відчуттям: з одного боку, це ж Діккер! з іншого – «Книга Балтиморів» мене не вразила, тож були певні побоювання.

історія починається у 1999 році, коли в маленькому містечку знаходять тіло молодої дівчини Аляски Сандерс. справа здається розкритою: є зізнання, є мотив, є логічне пояснення. але через 11 років один єдиний лист ворушить старі скелети – і виявляється, що розгадка далеко не така проста. письменник Маркус Ґольдман знову повертається до розслідування, і разом із детективом Ґегаловудом поступово знімає шар за шаром брехні, яку так довго ховали.

словом, все доволі по-діккерівськи: автор веде читача через кілька часових ліній, змушує зануритися в події минулого й теперішнього так, що межа між ними розмивається. дуже в своєму стилі тримає інтригу, розкидає підказки, натякає на одне, а виводить історію зовсім в інший бік. сюжет майстерно закручено, до кінця навіть не намагаєшся щось передбачати – просто приймаєш, що все виявиться зовсім не так, як здається. але є одне велике "але" - книга здалася мені неймовірно розтягнутою. загалом я люблю неспішні дуже продумані розслідування, але тут було так багато зайвого, тож під кінець просто видихнула з полегшенням: нарешті все. не тому, що не було цікаво, а тому, що історія банально виснажила кількістю символів.

щодо тем — тут Діккер, як завжди, копає глибше за детективний сюжет. за історією вбивства Аляски Сандерс ховається багато важливого:

🌿 ціна секретів — наскільки далеко ми готові зайти, щоб приховати правду, і як це руйнує життя не лише тих, хто бреше, а й тих, хто поруч [традиційно тут так багато брехунів, і кожна з таємниць наче ще одна цеглинка у великій хиткій конструкції, що ось-ось завалиться].
🌿 вплив минулого на сьогодення — навіть через роки старі помилки не розчиняються, а тягнуться довгим шлейфом, змушуючи персонажів платити за них знову і знову [при чому це стосується і самого Ґольдмана].
🌿 маски, які ми носимо — ким ми є насправді, ким хочемо здаватися для інших і як часом звикаємо до створеного образу, що вже самі не можемо відрізнити його від справжнього себе.

це справді хороший детектив, класична діккерівська гра в підказки й несподівані повороти, але надто затягнута. якщо «Правду про Гаррі Квеберта» я ковтала, не помічаючи часу, то тут я помічала кожну зайву сторінку. і так, я дочитала, бо цікаво було дізнатися правду, яка зрештою вражає, але без того запалу, який був під час читання першої книги циклу. можливо це лише моє сприйняття, тож раджу кожному обрати свою емоцію під час читання чергових пригод Ґольдмана 📚

іноді трапляються історії, які читаєш не очима, а серцем. у мене саме такий досвід з книгами Крістін Генни, які буквально кожна западають у серденько 💖

"Провулок" не став виключенням, адже це про дружбу, що проходить випробування часом, помилками та втратами. про любов у всіх її проявах – дружню, романтичну, материнську. про мрії, які збуваються та ламають життя. і про болісне прийняття того, що нічого не триває вічно.

головні героїні – Таллі та Кейт – зустрічаються ще підлітками. Таллі – харизматична й амбітна, хоче вирватися з тіні самотнього дитинства й підкорити світ. Кейт – тиха, розсудлива, для неї важливіші сім'я, затишок і стабільність. вони зовсім різні, але стають нерозлучними, не дарма ж кажуть, що протилежності притягуються. разом дівчата проходять через юність, студентські роки, перше кохання, кар’єру, шлюб і материнство. і хоча їхня дружба переживає випробування, здається, що вона - дійсно назавжди.

мені завжди подобається, як Генна створює персонажів - об'ємних, абсолютно не картонних і дуже-дуже живих. і Кейт, і Таллі не ідеальні, кожна з них протягом книги бісили мене по-своєму: Кейт тим, як часом сліпо слідувала за захопленнями Таллі, забуваючи, чого хоче насправді, а Таллі в свою чергу моментами не бачила нічого, окрім власних бажань, потреб і мрій. мабуть, Таллі бісила мене трохи більше [мамцю, ну яка ж вона егоцентрична, завжди ставить себе на перше місце, і що найбільше дратує — ніколи не визнає своєї провини! навіть коли явно винна! навіть коли робить боляче!], хотілося її стукнути, а Кейт стукнути за те, що вічно мовчки пробачає. але тим ці героїні і привабливі - вони справжні кожна зі своїми недоліками, зі своїми тарганами. і їх дружба сповнена таких справжніх реалістичних деталей - буває ніжною, буває жорстокою, інколи виснажливою, але завжди важливою.

звичайно, як і в інших книгах, Генна зачепила безліч важливих тем: самотність у дитинстві, вплив родини на вибір майбутнього, ціна кар’єри для жінки, страх бути не такою, як хочуть інші. але найпотужніша тема, якій навіть дісталася окрема післямова – це, безперечно, боротьба з запальним раком молочної залози. зізнаюся, я нічого не знала про цю хворобу, тож авторка тут не тільки розповіла щемливу драматичну історію, а й нагадала нам хоч іноді згадувати і піклуватися про себе.

власне, це одна з тих історій, що змушують подивитися на життя під іншим кутом. після неї хочеться обійняти тих, кого любиш, або зателефонувати і просто сказати, яка дорога тобі ця людина, бо

🗨️"Коли життя добігає кінця, то значення має лише любов і родина. Все інше - дрібниці" 💔❤️‍🩹